«Я – добрий пастир. Добрий пастир життя своє за овець покладе» (Ів.10,11).
З року в рік український народ звеличує своїх героїв та геніїв, світочів на культурно-освітнім полі, мучеників, які своєю кров’ю стримували ворожі набіги. То чому ж, дорогі у Христі брати і сестри, не звеличувати нині пам’ять воскресителя і світлого оборонця святої віри та греко-католицького обряду, не вшанувати пам’ять того, хто першим сміливо став на захист релігійних цінностей і показав українській нації шлях до цілющого джерела, що повсякчасно випливає з гранітної скелі святого Петра? Тому сьогодні застановімося над життям, мученицькою смертю та заповітом священномученика Йосафата.
Більше як 400 років тому у Володимирі-Волинському, у 1580 році народився Іван Кунцевич, син убогих торговців збіжжям. Дитячі та юнацькі роки він провів у рідному місті, а після вчився у купця у Вільні. Батьки, не маючи великого майна, дали дитині те, чого за гроші, ані за туземні скарби купити не можна – виховали її у сильній вірі та любові до Бога, Церкви і поневоленого українського народу.
У 24 роки Іван Кунцевич вступив до Василіанського чину. Там, в убогих чернечих мурах, почав провадити аскетику монашого життя, постив і молився, чував та умертвлювався, розвивав своє духовне життя, так що заяснів чеснотами, гідно приготовляючись до апостольської праці.
Коли став священиком, працював у церкві та монастирі, проповідував Боже слово і своїм прикладом навчав усіх.
Завдяки святості життя і ревності Йосафата, почав оживати Василіанський чин. Утричі зросла його ревність, коли він став єпископом, а опісля – архиєпископом Полоцьким. На кожному кроці навчав своїх темних, обманутих братів, вказував їм шлях до правдивого щастя. Усі сили віддавав на те, аби заблуканих овець привести до Христової вівчарні. Ревність у апостольській праці і всеціла пожертва ідеї святого об’єднання викликали до нього ненависть ворогів, які називали його «душехватом». Посів Божого слова зійшов добрими плодами. Народ почав горнутися до унії, покидав схизму. Число уніатів та монахів зростало. Йосафат не задовольнявся цим успіхом і далі невтомно трудився, аби його друзі мали життя, бо знав, що у Святому Письмі написано: «Як неспроможна гілка сама з себе плоду принести, якщо не буде вона на виноградині, ось так і ви, якщо не перебуватимете в Мені» (Ів. 15,4).
Зміцнення ревності Йосафата у справі об’єднання збільшували ненависть та завзяття у його ворогів. Йосафат розумів, що своєю ревністю до святої Унії заплатить життям. Однак не боявся, бо пам’ятав Христові слова: «Добрий пастир життя своє віддає за вівці…» Йосафат був добрим пастирем, тому далі ловив душі заблуканих дітей та навертав їх до правдивої Христової Церкви. Однак ворог не спав. Натовп під впливом владики Смотрицького, який говорив, що Йосафат – зрадник народу та віри, запалав ненавистю до нього і постановив його вбити.
І ось надійшов цей страшний день, коли Йосафат проводив канонічну візитацію своєї єпархії. Це було в листопаді 1623 року у Вітебську. Розлючений натовп напав на владику та його слуг, бив їх, а Йосафата ударом сокири по голові убила злочинна рука. Однак їм було замало смерті праведника. У нелюдський спосіб нелюди ще знущалися над тілом жертви, тягнучи вулицею, на кінець кинули у Двіну. Тіло Йосафата, за Божою допомогою, його вірні діти витягнули з річки, перевезли до Полоцька та поклали у гробницю. Аж тоді вороги побачили свій злочин, відкрилися їхні очі, зворушилися серця і колишня ненависть перемінилася на любов, яка з ворогів зробила прихильників та поборників ідеї святого Йосафата. Тисячі вірних навернулися до церкви, а між ними і колишній недруг святого – владика Мелетій Смотрицький. Совість не давала йому спокою, бо він був посередником убивства. У нього не було іншого виходу, як за життя навернутися на правдиву дорогу. І цей, затятий оборонець православ’я, помер поєднаним з Апостольською Столицею, тримаючи в руках папську буллу. Кров святого апостола унії навернула тисячі людей, які навіть були готові померти за справу єдності, коли після останнього розподілу Польщі московський уряд вогнем і мечем нищив унію на Холмщині та Підляшші.
Однак і після смерті святому мученикові не давали спокою. Москва з фанатичною ненавистю повела боротьбу проти культу святого Йосафата, нищила і переслідувала його прихильників.
Під час воєнної хуртовини 1918 року останки святого були перевезені до Відня. З 1963 року нетлінні мощі святого Йосафата спочивають у базиліці святого Петра в Римі. У 1642 році Католицька Церква проголосила Йосафата блаженним, а у 1867 – святим.
У цей день пам’яті священномученика звертаюся до вас, дорогі у Христі брати і сестри, перебувайте у вірі своїх батьків. Не полишайте свого найбільшого скарбу, який залишили наші діди та прадіди. Не порушуйте їхнього спокою. Гляньмо на тисячолітню мандрівку українського народу поміж дикими та ворожими племенами, що не зуміли звести нашого народу з правдивого шляху завдяки святій вірі, яка була провідною зорею у життєвій мандрівці наших батьків.
