«Приступив той, що взяв був п’ять талантів, і приніс других п’ять талантів: Мій пане, – каже ти мені дав п’ять талантів, – ось я придбав других п’ять талантів. Сказав до нього його пан: Гаразд, слуго добрий і вірний. У малому ти був вірний, поставлю тебе над великим. Увійди в радість твого пана» (Мт. 25, 20-23).
Свята Церква запрошує з огляду, що прийде час, коли треба буде здати звіт за отримане добро, з позичених у Бога талантів, або іншими словами жити совісно. Що таке совість? Це голос Божий, який нам каже, що ми маємо чинити добро та обминати зло; це голос нашого серця і ми не можемо його не чути. Коли, наприклад, ми щиро молимося, прощаємо ворогові, поборюємо спокуси, наша совість каже: «Це було добре». Як приємно відчути внутрішній спокій, гармонію у собі.
Совість – це Божий голос у нашому серці. Бог сотворив людину, та все добре, що у ній є. Отже, що каже совість, то каже Бог, а що совість забороняє, то забороняє Бог. Через совість Бог нагадує людині в кожному окремому випадку загальні свої приписи, чи то природні, чи дані Ним пророкові Мойсеєві на двох кам’яних таблицях, як старий закон, чи через апостолів та Євангеліє, як новий закон до виконання.
Знищити, вбити совість не може ніхто. Приглушити її на якийсь час, взяти її під ноги, завдати їй кілька ударів, однак вона не помре, а підніме голову і ще з більшою силою взиватиме до нас: це було добре, це не було добре… і так говоритиме до кінця наших днів.
Перекрутити, зіпсувати совість можна також на деякий час і тому, крім доброї совісті, може бути і совість боязлива, легкодушна, закам’яніла.
Боязливу совість має та людина, що вважає за гріх те, що не є гріхом. Таку людину називаємо скрупулянтом. Вона, приміром, під час молитви розсіяна, але без своєї вини та уваги. Попри це така людина боїться і думає, що тяжко згрішила. А тим часом вона не має тяжкого гріха, адже розсіяння під час молитви не було добровільним. Хтось, скажімо, захворів настільки, що не може встати з постелі, отже, не може піти до церкви на Богослужіння. Зрозуміло, що тут гріха немає, однак та людина не має спокою і все їй на гадці, що треба було через силу піти до церкви. Оскільки боязлива совість не є доброю, то Богу не подобається, тому людина, яка має таку совість, мусить намагатися її поправити. Це можна зробити через молитву та через послух своєму сповідникові.
Легкодушна совість, котру мають ті християни, що не вважають гріх за провину. Наприклад, п’яниця, мало того, що сама п’є, ще й примушує до цього інших. Таких людей стосуються слова Спасителя: «Горе вам, що смієтеся нині, бо будете ридати й сумувати» (Лк. 6,25).
Закам’янілу совість, найгіршу з усіх, мають ті нещасливці, які протягом тривалого часу вели легковажне, гріховне життя. Через численні удари, які грішники завдають своїй совісті, вона так затверділа, що стала невразливою. У них совість, немов з металу або шкіри, вони грішать, немов з потреби, грішать проти Святого Духа і тому Святе Письмо про них каже: «Їхній кінець – погибель» (Фил. 3,18).
Убити ані знищити совість не можна. Погани розповідали про безсмертного птаха фенікса. Він живе 500 років, потім кидається у вогонь, спопеляється і виходить з власного попелу, але вже відновлений і омолоджений. Таким справжнім феніксом є людська совість. Вона не вмирає, хоч не один чоловік думає, що її вбив, однак вона оживає і кричить голосніше і буде взивати до гробу. Безбожники, які вбили совість, намагаються приглушити її голос усіма силами і тому кидаються у вир життя, однак це не допомагає. Сердечні рани цим не вилікуються.
Околиці італійського міста Неаполя дуже чудові, квітучі й різнобарвні. Однак під цим покриттям всередині вирує та кипить вогонь, а дим виривається з Везувія, немов з пекла. Так є і з грішниками, що мають закам’янілу совість. Нехай вони навіть вдають, що їм усе байдуже, але всередині у них усе кипить, немов у казані.
Ззовні грішник ніби веселий, однак у середині його палить то сором, то заздрість, то ненависть, то гнів, недовір’я, злоба. Найбільші злочинці не змогли примусити совість мовчати. Немов власна тінь, вона переслідувала братовбивцю Каїна, коли він блукав світом; на самовбивство погнала вона Юду; цісар Нерон, який наказав убити рідну матір, зривався вночі та вив як звірина зі страху, бо йому всюди привиджувалася мама; а про Калігулу розказують, що він не спав спокійно навіть три години, всього лякався і від шелесту листя – до шуму моря. Чи ж не правду говорить святий Іван Золотоустий, що «зла совість – то мати страху»? А пророк Ісая гласить: «Немає, каже Господь, для злих миру» (Іс. 18,22).
Так і наша совість не помре, і сотнями ножів проколе своє серце, та у совість вони не потраплять. Наша кров, наше життя спливе, а совість залишиться, оскільки вона піде за тобою до вічності, на суд Божий. І там буде представлений такий собі акт звинувачення, а ним буде наша совість. Вона скаже, що ми робили доброго, а що злого; за що заслужили на нагороду, а за що – кару.
Поки ще не пізно, послухай слова Божого у своєму нутрі, поки ще є час, послухай цього повчання. Досить валятися тут, на землі, у гріховному бруді, «треба і совість мати». Амінь.
