Як зійду з полустанку,
На тиху стежину,
Де знайома берізка
Без мене зросла,
І пройду через поле
Квітучим роздоллям
До столиці дитинства
Мого, до села…
Володимир КУДРЯВЦЕВ.
Роздумуючи над темою незалежності України і від щирого серця вболіваючи за її таку незвичайну, непросту й нелегку долю, очевидно кожного з нас у цей час з’являються відповідні думки, почуття, спомини. Чомусь саме тоді відчуваєш себе частинкою того великого дерева, яким є наша Батьківщина. Його ще не відламаною галузкою, не відірваним листочком.
Напевно кожен з нас, відзначаючи цю вікопомну подію, з трепетом і бентегою у серці згадує той дорогий і манливий, близький і незабутній куточок, якого часто називають малою батьківщиною – рідне село чи місто. Дорогу і до болю знайому вулицю, затишну оселю, у якій ми народилися, жили, виховувалися. З якої, немов пташки зі свого гніздечка вирушили в цю незвичайну й непросту мандрівку, яка зветься життям.
Саме тому я використав як епіграф до цих роздумів цього вірша, в якому так лірично й образно відображено такі хвилюючі й водночас ностальгічні переживання поета при зустрічі з рідним селом. Вірю, що коли ви, дорогі друзі, прочитаєте ці рядки, серцем полинете у незабутні дні свого дитинства чи юності, вам захочеться серцем доторкнутися до свого прадавнього коріння, відчути терпкий запах жнивного поля чи стиглого саду і насолоджуватися пахощами буйного різнотрав’я, Ви обов’язково захочете, особливо якщо ви живете дальше від рідного дому пройтися своєю вулицею, ступити на знайоме подвір’я, увійти до батьківської хати, сісти на порозі, лягти на м’яку травичку і поринути в цю чудову домашню атмосферу, відчути цю дивовижну і цілющу для тіла і душі ауру, яка панує там.
Повірте, що саме там у цьому куточку, ви отримаєте мир і рівновагу, смиренномудрість і душевний спокій, які захистять від світового гомору і суєти, злоби і нещастя. Очевидно саме з цього приводу пише в одному з віршів чудова поетеса з села Почапинці Тернопільського району Мар’яна Рудакевич, яка зовсім юною покинула цей світ і відійшла до вічності: «Мій дім – моя фортеця. Мене ніяке зло не доторкнеться».
Я впевнений, що ви ще більше полюбите це святе для вас місце цю ніжну і теплу колиску вашого далекого і безтурботного дитинства, яка виколисавши вас, повела у доросле і складне, повне випробувань, труднощів, але цікаве й бурхливе життя. І де б ви не були – у місті, навіть іншій країні, бо, очевидно, й ваші односельці теж заробляють у чужині той нелегкий долар, завжди поспішайте до цієї дорогої і милої колисочки. Не цурайтеся її, шануйте, любіть і пам’ятайте, якого ви роду і чиї ви діти. Тут на вас завжди чекають знайомі вулиці і дерева, поля і садки, гаї і діброви. Тут, у рідній вашій хаті, застигли у вічному чеканні найдорожчі вам люди – рідні тато і матуся, дідусь чи бабуся, брат, чи сестра. Прийдіть до них, вклоніться низенько, поцілуйте в руку чи доторкніться до щоки і обдаруйте їх своєю синівською, дочірньою вдячністю за те, що вони у цьому рідному селі народили вас, привели у чудовий, хоч і складний світ, виростили, дали працю, освіту, одяг і поживу, віру і любов до Бога, до Святої Церкви, до рідного храму, до Матері-України.
Подякуйте їм за ті далекі і щасливі дні вашого дитинства чи юності, за недоспані ночі, за біль і сльози, за переживання і трепет над вашою колискою, коли ви лежали під час хвороби у нестерпній гарячці, і мамина долоня, що доторкнулася до вашого розпаленого чола, була ніжною прохолодою іцілющим бальзамом. Тільки дуже прошу вас: не бійтеся, не соромтеся цих подячних слів і жестів, бо це є ваш святий обов’язок. Можливо, принесіть їм хоч малесенького гостинця, або візьміть їхні тремтливі, покручені важкою працею і хворобою руки у свої долоні і просто, але ніжно і щиро, тихо і лагідно промовте: мамо,тату, бабусю чи дідусю, я дякую вас за все. А ще обов’язково не забудьте вклякнути разом з нимиперед святими образами і спільно помолитися. За себе, за них, за родину, за рідне село і неньку-Україну.
А якщо ви спізнилися і сталося так, що ці найдорожчі вам люди уже не зустрінуть вас на порозі рідної хати, не відчинять вам дверей, то, змахнувши непрохану сльозу і заспокоївши сумуюче серце, підіть туди, за село, станьте чи вклякніть перед насипаним горбиком сирої землі, або кам’яною плитою, і, помолившись за їхні душі, просто, як і колись, словом чи думкою, устами або серцем поговоріть з ними. Можливо, ви щось недоговорили, не змогли, не схотіли чи посоромилися сказати їм добре і ніжне слово ще тоді вони були живими, то обов’язково зробіть це нині. Перепросіть за провини, образи, неувагу, непошану і повірте, що вам на серці полегшає.
І останнє, що хочу попросити вас, дорогі брати і сестри. Ніколи. Ніколи не цурайтеся цього рідного куточка, який є маленькою частинкою матері-України, не забувайте і любіть рідну українську культуру, звичаї і традиції, нашу солов’їну мову, нашу думу й пісню, яка воістину не вмре, не загине. Бо, як писав наш український поет Володимир Сосюра у вірші «Любіть Україну»:
«Любіть у труді, у натхненні, в бою,
Як пісню, що лине зорею.
Всім серцем любіть Україну свою,
Бо вічні ви будете з нею».
