13 листопада 1810 року в сім’ї казначея Московського провіантного депо Івана Пирогова народилася тринадцята дитина, син Микола. Дідусь, Іван Мокійович, якому вже було поза сто літ, з усмішкою взяв немовля на руки і сказав: «Господи, помилуй! Господи, благослови!..»
Так почався життєвий шлях великого лікаря, дослідника і педагога, який уперше в історії медицини застосував наркоз і гіпсову пов’язку, поєднав науку та віру і став прикладом для багатьох поколінь лікарів.
Біографи радянського періоду зазвичай викреслювали з життя вченого цілі періоди духовних пошуків і лише після краху атеїзму настільною книгою тисяч його послідовників стала праця «Питання життя. Щоденник старого лікаря…», де він розкриває свою душу, переповнену глибокої й зворушливої віри в Христа.
Шлях до Бога розпочався ще в дитинстві, яке було освячене вірою батьків. Йому назавжди запам’ятався затишний будинок із чудовим садом, алеями, альтанками, доріжками. Працелюбство батька поєднувалося з палким коханням та повагою до своєї дружини, що сприяло створенню особливої атмосфери в сім’ї Пирогових. Мати Пирогова відрізнялась напрочуд чутливим і лагідним характером. Вона присвятила все життя своїм численним дітям. З любов’ю великий хірург пише про свою няню Катерину Михайлівну: «Я не чув від неї жодного лайливого слова; завжди ласкаво зупиняла впертість і витівку; мораль її була найпростіша і завжди зворушлива, тому що виходила з люблячої душі. «Бог не велить так робити, не роби цього, гріх!» – і нічого більше».
Микола Пирогов у доросле життя вступить скептиком у питаннях віри. Поступовий відступ від позицій атеїзму почався, коли він став професором Імператорської медико-хірургічної академії. Скоро в його житті почались випробування. Під час тяжкої хвороби він писав: «Повне невір’я й атеїзм заполонили душу. Якщо така хитка була в мене релігійна сторона, то поняття про моральність також було не міцним… інший спосіб життя й інші, тривалі роздуми переконали мене в повній безпідставності такого світогляду. Для мене існування Верховного Розуму і Верховної Волі зробились такою ж необхідністю, як і моє власне існування».
Потім була смерть першої дружини. Залишившись із двома малолітніми дітьми на руках, учений відчув гостру потребу в підтримці Небесного Отця, щоб заспокоїти схвильовану душу. «Мені потрібен був відсторонений, недосяжний високий ідеал віри. І взявшись за Євангеліє, а мені вже було 38 років від роду, я знайшов для себе цей ідеал».
Неможливість залишатися байдужим до чужого горя, привела до пошуків нових методів лікування. Дію наркозу він спочатку випробовував на собі. І тільки переконавшись у позитивному результаті, застосовував його при оперуванні своїх пацієнтів. Надалі він ніколи не допускав, щоб оперували без заспокійливого ефіру.
У цій людині поєднувались велич генія і надзвичайна скромність. На прохання написати автобіографію він відповів: «…Для цього я не маю ніяких матеріалів під рукою і не збирав їх, тому що ніколи не думав писати власну автобіографію, і зізнаюсь, мало нею цікавився. …Правда, іноді я мріяв написати історію моїх помилок».
Девізом життя великого вченого – практика був біблійний вислів: «Віра без справ мертва», тому що він уважав, що всілякі добрі справи віруючого є служінням Господу.
У Петербурзі і в Дерпті, Сімферополі й Києві, у Німеччині й Італії, у Кишиневі й селі Вишня він був доступним і простим, приходив на допомогу на перший поклик хворої людини і завжди після операції ховав руки у кишені, щоб йому не надумали платити. Мало того, він видавав наукові праці і виручені гроші переказував на користь незаможних.
У 1866 році сім’я Пирогових переселила в садибу Вишня, де йому не доводилося відпочивати. Він продовжував оперувати хворих, привів до ладу великий дубовий ліс, посадив дві березові діброви, побудував дві греблі, млин. Займався також селекцією пшениці, винограду, троянд…
Там же, у Вишні, Микола Пирогов і упокоївся. Останніми словами хірурга були: «Життя, ти з метою мені дано».
