Еміграція – явище таке давнє, як і людське життя на Землі. Пошуки кращого штовхали людину до докорінних змін в особистому житті і згодом набули масовості. В останні століття це явище безпосередньо торкнулося й українців, які з діда-прадіда трималися своєї землі, а разом з тим своєї віри, побуту, традицій. Воєнні лихоліття ХХ століття і нинішня агресивна війна росії сильно оголили нерви суспільного буття і змусили мільйони українців податися в невідомість. Тема непроста і болюча, однак дійсність така, що чи не кожен українець до неї дотичний, бо хтось з рідних, сусідів, знайомих чи друзів став вимушеним емігрантом. Яке воно емігрантське життя зсередини, виклики та Божі знаки на цьому шляху – про все це наша розмова з молодою християнкою та волонтеркою Оленою Корендій.
– Олено, на твою думку, емігрантська доля – це «щасливий квиток»?
– Емігрантська доля – це квиток в інше життя, який відкриває більше можливостей. Мені тут імпонує те, що, навчаючись, кожен має шанс на гідну роботу та посаду без хабарів, що дуже рідко зустрінеш в Україні. Водночас не можу сповна назвати це «щасливим квитком». Тут я погоджуюся з думкою блаженної памʼяті Любомира Гузара, що на чужині ми завжди є людьми другого класу, незважаючи, що можемо мати гідну зарплату, спокійне і гарне життя. Жити на Батьківщині, почуватися «своїм серед своїх» – це дуже цінна річ.
– З якими почуттями ти наважувалася на такий радикальний крок у своєму житті?
– Це рішення було найважчим у моєму житті. Згадую, як протягом багатьох днів з родиною роздумували про це. Мені був 21 рік, я отримала ступінь бакалавра математики і вже готова була йти працювати в школі у рідному селі. Але тогочасні події в Україні, а саме війна на Сході, а також економічна ситуація підштовхнули мене до цього кроку – самій, без родини, переїхати у США.
– Ось, як то кажуть, «усі мости спалені», ти ступила на Американську землю. Що тоді коїлося у твоєму серці?
– Виразно памʼятаю свої почуття в той день, ніби це було вчора. Мене переповнював страх перед невідомістю того, що очікує в далекому краї. Також було гнітюче відчуття несправедливості, що молода людина повинна покидати рідну домівку в пошуках кращої долі.
– Розкажи, як відбувалася твоя адаптація. Що допомагало тобі в цей період?
– Адаптаційний період тривав досить довго. Перший рік був найважчим. Аналізуючи свій тодішній стан, можу сказати, що була в депресії. Я важко працювала, щоби мати можливість поїхати додому, і, вже маючи квиток, закреслювала дні в календарі до омріяної дати польоту. Найбільшою підтримкою в той час для мене були рідні та друзі, а також українська церква.
– В Україні ти була активною молодою християнкою, волонтером радіо «Світанок». Якою видалася твоя зустріч із новою парафіяльною спільнотою?
– Уже під час першої Божественної Літургії в українській церкві я відчула себе як удома. Памʼятаю, як плакала і не могла стримати сльози під час виконання «Боже великий, єдиний». Як би це дивно не звучало, але саме тоді я справді зрозуміла і відчула, що де б ми не були, Бог є з нами і церква – це дім, де тебе завжди чекає люблячий Батько. Але парафіянкою я себе відчула приблизно через рік, коли почала проводити уроки катехизації для дітей.
– Чи є різниця між парафіяльним життям в Україні і США?
– Однозначно. Я дивувалась, як багато часу люди різного соціального рівня (від прибиральниці – до лікаря, юриста) приділяють волонтерській роботі в церкві та розвитку української громади.
– Чи тобі, людині віруючій, довелося досвідчити Божі знаки у відрізку життя поза Україною?
– Я справді відчувала, як Бог мене вів і досі веде на моїх життєвих дорогах. Напевно, найбільшим знаком Божої любові та опіки були люди, які зустрічалися на моєму шляху. Дехто з них був абсолютно чужим для мене, але в найважчі моменти, коли, здавалося, не було кого просити допомоги і навіть батькам не хотілося розповідати про певні проблеми, саме ті люди допомагали мені, не просячи нічого взамін. Вірю, що це Бог діяв через тих людей.
– Яким чином УГКЦ спричиняється, аби допомогти вимушено прибулим емігрантам через воєнні дії?
– Ми всіляко намагаємося підтримати тих людей. Запрошуємо їх на парафіяльні свята, недільні обіди. Церква є осередком зустрічі української громади, тому часто тут люди шукають роботу, житло, намагаються знайти відповіді на інші питання, які є незрозумілими для прибулих людей. Українці, які живуть тут давніше, а часто й американці допомагали фінансово, а також речами першої необхідності: одягом, меблями, засобами особистої гігієни.
– Як громада допомагає Україні та ЗСУ?
– Від першого дня війни і до сьогодні українці є дуже жертовними і всіляко підтримують наших захисників на фронті. Передусім – це постійна молитва за справедливий мир в Україні. Десятки, а, можливо, й сотні благодійних заходів, майстер-класів, ярмарків, аукціонів, концертів, пікніків, консультацій було проведено з метою збору коштів для військових. Іноді мені здається, що вже неможливо придумати щось нове, але наші люди завжди мають чим здивувати. Щодо конкретного прикладу, який першим спав на думку, то минулого року весь дохід (майже 100 тисяч доларів) від парафіяльного фестивалю, який відбувається раз на рік і є одним з головних джерел доходу парафії, було передано на потреби армії.
– Розкажи про свою волонтерську діяльність.
– Вона більше стосується праці з дітьми та молоддю. Ми організовуємо парафіяльні дитячі табори, єпархіальні заходи, такі як: Дні молоді, реколекції, Всеамериканську молодіжну прощу, яка обʼєднує сотні молодих людей. Тішить, що люди, які втекли від жахіть війни, не втрачають віри та шукають Бога.
– Українці, які виїхали за кордон, мають нагоду не тільки користати із допомоги світу. Чим вони можуть поділитися з американською спільнотою?
– Передусім хочу зауважити, що американці захоплюються героїзмом та відвагою наших захисників. Кілька з них особисто мені говорили, що переглянули свої погляди на життя, дивлячись на те, що відбувається в Україні. Думаю, що наші співвітчизники можуть поділитися своєю вірою, жагою до життя, умінням боротися за своє і рідне.
– Коли говоримо про біженців, то це справді люди, які потребують підтримки. Водночас є інша категорія осіб, які, якщо відверто, дискредитують Україну. Чи поділяєш думку, що сьогодні кожен українець є амбасадором своєї держави у світі? Якщо так, то як це робити правильно?
– Коли я приїхала у США, то думала, що Україну сприйматимуть так, як її представлю. Я відчувала і відчуваю відповідальність за це. Хочу зазначити, що мені було дуже прикро чути про якісь неприємні ситуації за участі українців. А щодо того, як це робити правильно, напевно, знову використаю слова блаженнішого Любомира: «Треба бути Людиною».
– Як можна порівняти активність християнської молоді в Україні і тієї, що перебуває у США?
– Може, в мене песимістичний погляд на це питання, але мені здається, що теперішня молодь чи то в Україні, чи то в Америці не бере надто активної участі в релігійному житті. Точно не знаю, чому так відбувається. Але водночас я захоплююся, наскільки молодь сьогодні є свідомою, готовою до змін та нових звершень. Надіюся, що це також відобразиться на її духовному житті.
– У своєму зверненні під час війни до молоді поза Батьківщиною Блаженніший Святослав закликав: «Тримайтеся своєї Церкви – тоді ви не загубитеся, не пропадете». Яка частина нових емігрантів підтримує звʼязок з Батьківщиною через Церкву і що, на твою думку, заважає багатьом це робити?
– Цілком погоджуюся з думкою Блаженнішого Святослава, тому що сама «не загубилася» завдяки Церкві. На мій погляд, не більше 20-ти відсотків нових емігрантів є активними парафіянами. Напевне, заважає підтримувати цей звʼязок відсутність особистого звʼязку з Богом. Інколи можуть бути й інші причини: для прикладу, багато українців працюють у готелях, і неділя є робочим днем, дехто не має власного авто і не може добратися до церкви. Але ці причини є тимчасовими і можливими до вирішення. Головне – це бажання і відчуття потреби бути в церкві.
– Яким чином молоді українці у США проявляють свою християнську та національну ідентичність?
– Я дуже захоплююся молодими людьми, особливо народженими тут, наскільки вони люблять Україну, зберігають традиції, мову, культуру. Чимало з них є членами СУМу чи Пласту, які зосереджені на патріотичному вихованні. Приємно, що багато молодих українців уміють народні танці. Знаю також людей, чиї бабусі та дідусі народилися в Америці, а вони й досі говорять українською мовою, пишаються своїм корінням, тримаються нашої Церкви та обряду. Такі речі заслуговують поваги та захоплення.
– Як, на твою думку, молодь поза Україною може спричинитися до того, аби наша держава воскресла після Хресної дороги і Голготи війни, відновилася й утвердилася в єдиній християнській європейській родині вільних народів?
– Продовжуючи тему молоді, хочу сказати, що вона активна не лише в українському середовищі, але й поза ним. Наша молодь говорить про Україну в своїх університетах, американським друзям, організовує зустрічі, вистави, доповіді, бере участь у мітингах. Вона справді є амбасадором України, хоча практично всі є громадянами США. Я вірю, що це впливає на американське суспільство й укріплює його бажання допомогти Україні перемогти в цій війні.
– Щиро дякую, Олено, за приємне спілкування. Нехай щастить тобі в житті та праці заради перемоги України!
Розмовляла Надія Шподарунок
