У серці Херсона невтомно працює людина, для якої служіння не є простою професією, а покликом серця. Диякон Пахомій, відомий своєю присутністю серед людей навіть в умовах обстрілів, розповідає про важливість духовної підтримки у найтяжчі часи. У його словах — не лише віра, але й надія для тих, хто пережив трагедії війни, надія, яка проявляється в молитві, спільних богослужіннях, і навіть у простих жестах — таких, як гра на гітарі або молитва в громадському транспорті. Як монах на фронті духовного життя, він вірить, що саме через такі маленькі, але важливі акти віри, можна відновити душі людей і віднайти мир навіть у найтемніших куточках нашої країни.
– Нині Херсон – деокуповане і прифронтове місто, де постійно лунають вибухи. Чому Ви вибрали служіння саме там?
– Це не я вибрав. Ми як віруючі люди знаємо, що Господь кличе і вибирає нас до певного служіння. Коли я був у монастирі в Гошеві, мені запропонували на місяць поїхати на місію в Херсон, у монастир Святого Володимира Великого. Я збагнув, що Господь посилає мене туди неспроста. Це було одразу після звільнення міста. Неодноразово був свідком того, як російські снаряди падали біля нашого храму. Проте ми не втрачали віри та продовжували молитву. Хоча ментальність херсонців, у тому числі в духовному плані, відрізняється від тих, хто живе на Заході України, я збагнув, що вони також діти Божі, хтось Його вже знайшов, а інші – на шляху до Нього. Мені вдалося це відчути, тому швидко зміг налагодити контакт як з дорослими, так і з дітьми та молоддю. Я усвідомив, що тут потрібен. І мої настоятелі, побачивши, що Господь через мене діє, запропонували залишитися на довший час, і я погодився. Бо як монах, виконуючи засаду послуху, маю бути там, де мені скажуть. Відтак там служу вже понад півтора року. Моє служіння не обмежене мурами храму, я йду до людей. Скажімо, заходжу у тролейбус і починаю молитися. Часто, коли ми молимося у громадському транспорті, люди дають мені свідчення, що навіть коли вони виходять з молитви, навіть коли перебувають у зоні обстрілів, Бог оберігає їх.
– Як виглядало парафіяльне життя у Херсоні до окупації?
– До того часу греко-католицька парафія, яку обслуговують отці-василіяни, була, як тут кажуть, для западенців, тобто вихідців із західних теренів України. На той час парафія налічувала до 60 осіб. Зараз ситуація докорінно змінилася, парафіян стало в десятки разів більше. На недільні служби і навіть у будні до храму приходять до 300 осіб, і це вже здебільшого корінні херсонці. Переживши нелегкі часи окупації, вони зрозуміли, наскільки важливим є життя з Богом. Цьому посприяла і копітка місійно-духовна праця наших отців та братів. Це змінило життя багатьох людей.
– Чи відбувається служіння у місцях найбільшого болю і страждань? Як сприймають Вас у габіті на вулиці?
– На Півдні України люди відкриті до духовних осіб: священника, монаха, диякона. Можливо, на Заході більшість думає, що все знає і добре робить. Тут люди розуміють, що не знають, тому цікавляться: чим є сповідь, що відбувається на Святій Літургії та іншими практичними питаннями.
Коли я вперше прийшов до людей, переконався, що Дух Святий кличе щось робити. Якщо нічого не робити, то результату не буде ні для тебе, ні для твого оточення. Дух Святий так веде, що стаєш з дивана і йдеш проповідувати. Я переконався, що з людьми треба бути поруч. Ми також служимо ще в навколишніх селах.
Я ходжу в габіті, хоча місцеві сприймають це по-різному. Однак, більше позитиву, бо, бачачи мене в монашому одязі на вулиці, супермаркеті, у тролейбусі, коли лунає спонтанна молитва, люди отримують своєрідну надію, душевний спокій. Саме через мій габіт багато людей почало ходити до церкви. Через таку мою позицію свідчення віри, присутність серед оточуючих херсонці дали мені псевдо «зірочка Херсона». Тобто це така своєрідна вдячність за те, що роблю щось добре.
– Чи люди не бояться приходити на молитву, адже скрізь є постійна небезпека обстрілів?
– У більшості містяни перебороли свій страх і приходять до храму поєднатися з Євхаристійним Ісусом. Дякувати Богу, щоденно Причастя приймає кілька десятків осіб.
– У Ваших руках, окрім вервиці, часто можна побачити гітару. Чи такий образ молодого душпастиря допомагає Вам налагоджувати спілкування і залучати людей до Бога?
– На Херсонщині під впливом московської церкви в людей було своєрідне сприйняття і навіть негативне ставлення до багатьох речей. І бачити духовну особу відкриту, усміхнену та ще й з гітарою в руках для них було дивним і незвичним. Я намагаюся пояснити, що є різні монастирі і кожен має свою харизму; що Творця можна прославляти в різний спосіб, на Утрені у Псалмах співаємо: «Хваліте його звуком рогу, хваліте його на гарфі й на гуслах. Хваліте його на бубні й танком, хваліте його на струнах і сопілці. Хваліте його на дзвінких цимбалах, хваліте його на гучних цимбалах. Усе, що живе, нехай хвалить Господа». Очевидно, й гітару можна використати на славу Божу. Інструмент беру до рук, аби виконати релігійні пісні, скажімо, під час благодійних недільних обідів на нашій парафії чи у праці з молоддю, яка через пісню і євангелізацію краще пізнає Бога.
Я також брав інструмент, коли люди стояли в черзі за гуманітаркою. Ми разом співали, вчилися українською мовою «Отче наш», «Богородице Діво». Одного разу було понад 2000 осіб. Уся черга повторювала за мною українською мовою ці молитви. Я говорив про сповідь, про те, чому у храмі стоїть сповідальниця. Пояснював, чому потрібно сповідатися. Запрошував прийти на Святу Літургію, розповідав про вервицю, яку відразу разом молилися. Багатьом це запало в душу, і вони згодом почали більше цікавитися духовним життям і приходити до храму.
Містяни швидше приходили перед богослужінням, і я пояснював, що і в якій частині Літургії відбуватиметься. А коли починалася Служба Божа, ставав на крісло, щоби всім мене було видно, і показував, як себе поводити у храмі. Це дало добрі плоди, бо згодом діти і дорослі виявили бажання вперше посповідатися і поєднатися з Євхаристійним Ісусом.
– Сучасна молодь в умовах війни, яка вона?
– Мене часто запрошують виступити для молоді або й літніх людей, іноді я сам напрошуюсь. Ми молимося, а опісля присутні запитують мене про події в Херсоні, і я відповідаю. Також ми багато співаємо церковних пісень, які пишу сам, та прославляємо Бога. Коли зустрічаюся з молоддю, то не запитую, чому вони не ходять до церкви, а ласкаво запрошую і даю свій номер телефону.
– На Вашу думку, сучасні засоби комунікації є ефективними в євангелізації?
– Багато молоді каже, що завдяки моїй сторінці в Інстаграм «Божа любов» багато з них почали практикувати християнське життя. На аватарці я з гітарою. На цій сторінці я веду прямі трансляції, говорю про Бога. Загалом позитивно ставлюся до соцмереж у плані євангелізації, бо сучасна молодь здебільшого черпає різну інформацію саме звідти.
– Ваша життєва історія непроста і водночас промовиста у плані прощення. Адже тисячі українців завдяки телеканалу СТБ разом з Вами пережили історію пошуку Вашої мами. Які нині у Вас стосунки?
– За п’ять років спілкування налагодив приязні стосунки з батьками. Я створив вайбер-групу «Сім’я», і через цю групу пізнаємо, підтримуємо один одного молитвою. Очевидно, Господь не хотів, аби так склалося моє життя, однак допустив це для того, аби ми всі більше пізнали Його любов. Кажу це також у контексті навернення моїх батьків до Бога: маму, яка пройшла довгий шлях до Тайни Покаяння, а згодом батька, рідної сестри та 82-річної бабусі, яка перший раз у житті висповідалася. Господь допустив цю ситуацію для того, щоби батьки, моя родина відчули присутність і любов Божу у своєму житті.
– Ми маємо загальнонаціональну спокусу нарікати. Люди запитують, де Бог, коли ми страждаємо. Чи запитують про це в Херсоні?
– Так, люди часто запитують, чому Бог допустив це нещастя, цю війну. Я пояснюю, що Господь цього не хотів, але дав нам свобідну волю – стати на бік добра чи зла. Пояснюю це на основі Святого Письма і Катехизму. Тому особи, які ходять до церкви, заспокоюються.
Той, хто почав практикувати християнське життя, так не нарікає. На зустрічах, коли виникають подібні запитання, шукаємо відповіді на них через призму Святого Письма. Говоримо і про наших воїнів-героїв, бо Господь також є на передовій, з тими, хто там страждає, з тими, хто втрачає рідних, хто втрачає здоров’я, частини тіла.
Усі люди – діти Божі. Я на цьому дуже акцентую. Це те, що нас усіх об’єднує!
– Які методи використовуєте з людьми, що пережили окупацію чи втратили близьких?
– Священник передусім має знати Боже Слово в контексті цих подій. Зрозуміти, що є страждання в контексті християнського життя. З тими, хто втратив близьких і пережили окупацію, часто просто треба побути, почути їх, поплакати з ними, як каже святий апостол Павло, підтримати їх, порадіти. Маємо знати зі Святого Письма, як Бог допомагав людям у терпінні; що Він через Церкву об’являє нам для вічного спасіння.
– Отче, що Вам дає сили рухатися далі?
– Рухатися дає не що, а хто. Я кажу – Ісус, Пресвята Богородиця і всі святі дають мені силу служити на Божу славу і спасіння всіх людей.
– Що б Ви хотіли зробити, коли війна закінчиться, після нашої перемоги?
– Я хочу, щоби після війни більше людей ходили до Церкви, пізнали Його безмежну любов і милосердя; аби вони активніше зближувалися з Богом і пізнавали Його через Таїнства Покаяння та Євхаристії.
А нині повсякчас пам’ятаймо, що всі ми – діти Божі і Господь перебуває з військовими на передовій; з тими, хто страждає, хто втрачає рідних чи здоров’я.
У час війни молімося ще більше і не падаймо духом, довіряймо своє життя Богові, бо Він є з Україною.
– Дякую за відверту розмову. Нехай Господь береже Вас, херсонців та всю Україну.
Розмовляла Надія Шподарунок