У засобах масової інформації інколи чуємо про порушення тих чи інших церковних законів духовенством та світськими особами, а також про їх покарання. Відповідно виникає запитання: якщо Церква – Божа установа, де головною є заповідь любові до Бога та ближнього, чи сумісне це з накладанням кари?
У Церкві, як і в державі, існує судова влада – церковний трибунал. Ця структура має завдання і повноваження стверджувати про факт порушення церковного закону і накладати покарання. Саме про це наша розмова з промотором справедливості Тернопільсько-Зборівської архиєпархії, доктором канонічного права ієреєм Олегом Хортиком.
– Отче Олеже, які обов’язки у промотора справедливості?
– Мені доручено допомагати нашому архиєпископу та митрополитові у піклуванні про дотримання церковних законів в Тернопільсько-Зборівській архиєпархії, вивчати можливі порушення, радити йому у випадках виявлених порушень.
– Коли і для чого у Церкві виник трибунал?
– З перших століть християнства єпископи розглядали справи, які стосувалися порушень церковних правил і дисципліни, що й збереглося у практиці Церкви по сьогодні. У суддівському завданні єпископові допомагали інші духовні особи, що згодом стало трибуналом, – судовим органом, який здійснює судову владу єпископа. До складу трибуналу входять судовий вікарій, який очолює трибунал, а також судді й інші працівники. Завдання трибуналу – здійснювати правосуддя у Церкві, зокрема в єпархії. Він судить справи, які стосуються подружжя, даючи відповідь на запитання, чи подружжя було укладене відповідно до вимог Бога і Церкви; судить справи порушень церковних законів і накладає на порушника передбачену церковним правом кару. Ціллю правосуддя є збереження ладу в Церкві.
– Які середники Церква використовує, аби впливати на дотримання вірними законів?
– Задля забезпечення ладу, справедливості і добра Церкви та її вірних встановлено ряд засобів, серед яких і покарання. Метою покарань законодавець визначив лікування духовних ран, які стають наслідком порушень. Кожне порушення, нелад несуть із собою шкоду вірним та Церкві, інколи дуже значну. Єпископ, як духовний пастир, отримав від Христа обов’язок дбати про добро Церкви і вірних. Тому повинен реагувати на усі можливі порушення цього добра, а також ладу, як у юридичній, так і духовній чи моральній сферах. Єпископ сам або ж церковний трибунал карають, щоб відновити належний стан, а також вилікувати ситуацію та порушника. Перш ніж покарати, єпископ вивчає, чи мало місце порушення, опісля розмовляє з особою, яка, можливо, порушила церковний закон чи порядок, аби довідатися, чому вона так поступила. Дає можливість порушникові виправитись. І лише після безуспішних дій справа передається на судовий розгляд.
– Яке покарання може бути особі, яка провинилася?
– Покарання – це крайній засіб: якщо настанови і застереження єпископа не дали бажаного результату у виправленні ситуації та порушника. Церковні кари, як і завдання Церкви, – духовні. Серед можливих: покута, догана, духовні зобов’язання, позбавлення права до Євхаристії, прийняття інших Святих Таїнств, похорону, участі в богослужіннях та житті Церкви. У випадку духовних осіб – це також позбавлення права звершувати богослужіння, Святі Таїнства, а також пониження у духовному сані чи взагалі позбавлення духовного сану. У монахів – позбавлення монашого стану.
– Яке найсуворіше покарання у Церкві і які його наслідки?
– Найсуворіші довгострокові кари має право накладати тільки церковний трибунал та Папа Римський, у передбачених правом випадках. Короткострокові накладає єпархіальний єпископ адміністративним шляхом. Серед найважчих кар – суспенза, якою можуть покарати духовну особу. Вона забороняє священнослужителю здійснювати усі, або визначені у карі священнодійства. Мала екскомуніка, якою можуть покарати вірного, забороняє приймати Євхаристію, а також, брати участь в Літургії та богослужіннях. Велика екскомуніка забороняє приймати усі Святі Таїнства, благословення і освячення, брати участь у Літургії і богослужіннях, виконувати будь-які церковні функції, займати уряди, позбавляє усіх прав у Церкві, у тому числі похорону, а священнослужителям забороняє звершувати Святі Таїнства, Літургію та богослужіння.
– Для мирян застосовуються ті самі принципи, що й до духовенства?
– Закони у Церкві однакові для усіх вірних, у тому числі ті, які стосуються судочинства і покарань.
– Як і за що може бути покараний мирянин?
– Будь-який вірний, якщо несе зло чи шкоду церковній спільноті, може бути покликаний єпископом до відповідальності. Якщо порушення не надто значні або завдали середньої важкості шкоду, тоді розгляд може бути здійснений адміністративним шляхом, а рішення про покарання і саму кару визначає єпископ. Якщо ж наслідки важкі, єпископ доручає справу церковному трибуналу. Найважчими злочинами є, наприклад, єресь, тобто визнавання і поширення поглядів чи тверджень, що суперечать правдам християнської віри; також схизма – свідоме і добровільне зірвання єдності з Католицькою Церквою і приєднання до іншої християнської конфесії; відступництво від віри і прийняття інших вірувань, релігій. Окрім того: зневага Бога, віри, Євхаристії, бунт і виступи проти Церкви, церковної влади, а також завдання людині шкоди у доброму імені або ж психічної чи фізичної; обман, обмова, завдання шкоди Церкві, храму, зневажливе використання церковних освячених речей, вбивство і аборт. Відповідальність несуть батьки-католики, які віддають своїх дітей до хрещення чи виховання у некатолицькій вірі. При цьому порушення церковного закону є одночасно і гріхом.
– Духовні особи мають таку саму відповідальність і кару?
– Принципи слідування добру, справедливості і порядку в Церкві ті ж самі, що і до загалу вірних. Однак духовні особи, окрім згаданих, можуть скоїти також порушення у тому, що стосується їх служіння і обов’язків. Від них, зокрема, вимагається бути взірцем щодо моралі і поведінки. Духовні особи мають ширше коло відповідальності та підлягають більш суворій оцінці, відповідно до слів Христа: кому більше довірено, від того більше вимагатиметься.
– Великого розголосу набули справи щодо колишнього монаха з Колодіївки о. Романа Планчака (в монашестві Григорія) та ще кількох монахів. Розкажіть про це детальніше.
– Виявлено порушення ряду церковних законів, які принесли шкоду як монастирю і монашим спільнотам, так і Церкві. Зараз усе це розглядає трибунал, аби встановити наявність провини отця Григорія-Романа Планчака. Його звинувачено у тривалому і систематичному порушенні монашої дисципліни, привласненні монастирських урядів (посад), бунті та непослуху церковній владі. Важливою складовою цього були також псевдооб’явлення сестри Марії Баран, якими керувався і які поширював о. Планчак. Внаслідок того, що він та прихильні до нього монахи добровільно і свідомо залишили монастир, не забажавши приймати рішення Патріарха Святослава та Синоду єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства, митрополит Василій позбавив їх монашого стану, що згодом затвердив Папа Франциск. Тобто вони більше не є монахами, не мають права так себе називати і носити монаший одяг. Ті з них, хто не мав священичих свячень, стали звичайними вірними.
На даний час у зв’язку із позбавленням монашого стану та розслідуванням, отці Григорій-Роман Планчак та Андрій-Микола Костевський не мають права звершувати Святих Таїнств, Літургії, богослужінь, освячувати помешкання чи речі, звершувати похорон. Не мають більше повноважень і влади сповідати та відпускати гріхи. Хоча, як відомо з розповідей людей, вони це роблять у с. Посіч, уводячи вірних в оману. Вінчання, сповідь, які вони здійснюють, не є дійсними. Найбільшою шкодою є те, що вірні, які сповідаються у них, так і не отримують відпущення гріхів, далі живуть у своїх гріхах, приймаючи при цьому Євхаристію. Отець Планчак, продовжуючи чинити порушення церковних законів, вказує цим на послідовність свого тривання у злочинах та далі завдає вірним і Церкві значної шкоди. Усе це повинен оцінити церковний трибунал, накладаючи справедливу кару.
– Чи обов’язково за кожне порушення Церква карає?
– Церква, слідуючи настановам Христа, милосердно ставиться до порушень і покарань. Застосовує покарання лише тоді, коли жодні розмови єпископа з порушником не дали виправлення, і той далі тримається свого зла, не бажаючи виправити завдану шкоду. Також карається, якщо злочин був очевидним і завдав значної і непоправної шкоди. У випадку коли порушник визнав провину, покаявся, і виявив готовність виправити шкоду, єпископ може застосувати не надто суворе покарання, накласти покуту, або ж взагалі не карати винуватця. Якщо порушник не виконує обмежень, накладених покаранням, Церква піддає його черговому, суворішому покаранню. На будь-якому етапі розгляду чи відбування кари порушник може просити церковну владу звільнити від кари, а та, якщо присутні ознаки щирого каяття, може відмінити накладені обмеження та повернути вірного до звичайного, повноцінного церковного життя.
– Дякую за розмову.
підготувала Надія ШПОДАРУНОК
світлина з ucu.edu.ua
