Зустріти таку дату випадає тільки обраним. Запитаємо себе: коли люди доживають до золотого весілля? У тому випадку, якщо у них золоте серце і золотий розум. Ці якості притаманні подружжю отця Володимира та Марії Шафран, котрі недавно відсвяткували золотий ювілей. Подія непересічна з кількох поглядів. Адже частина їхнього життя проходила в умовах активної діяльності підпільної УГКЦ, навчання о. Володимира у підпільній семінарії, активної участі у виході церкви з катакомб та її відродження, парафіяльне життя спочатку неподалік Тернополя, а вже понад двадцять років у церкві святої Покрови міста Бучач. Про родинні цінності, секрети подружнього довголіття та про життя священичої родини наша розмова з п. Марією Шафран.
– Почнімо з родоводу…
– Я народилася у с. Терновиця недалеко від Івано-Франківська, у родині Миколи і Софії Маснюків. Оскільки батьки, яких я дуже любила, цілими днями працювали в колгоспі, мене більше виховували дідусі й бабусі.
Бабуся Ганна, батькова мама, навчила мене молитися. Вона була дочкою відомого в окрузі дяка і дуже побожною, часто ходила пішки на прощу до Зарваниці. Дідусь Петро, син війта, дуже цікаво розповідав мені Біблію та історію.
Бабуся Розалія була народною цілителькою, багато допомагала людям. Усе робила з молитвою. Дівчиною, коли в селі була епідемія і люди вмирали родинами, вона ходила від хати до хати – допомагала хворим, доглядала сиріт. І Бог оберігав її від зараження. Дідусь Яків навчив мене читати і писати, вчив англійської мови – він кілька років працював в Америці.
Час дитинства і юності припав на «совітські роки». Греко- Католицька Церква була переслідувана. За участь в УПА батькових двоюрідних братів і сестер вивезли на Сибір.
– Розкажіть, як жила Церква у підпіллі?
– Терновиця була одним із центрів підпільної Церкви. До кінця сімдесятих років богослужіння відправлялися вночі, пізніше, коли храм закрили, – по хатах. Приїздили священики: Микола-Йосип Волосянко, Петро Голейко, Зеновій Киселевський й багато інших, імен яких ми не знали. Вони сповідали, вінчали, хрестили, катехизували дітей. Довгий час селом опікувався владика Павло Василик. Коли відправлялася Свята Літургія, всі були в храмі і причащалися. У травні всі ішли співати маївки, в червні – молебень. На Різдво діти ходили колядувати, хлопці готували вертепи.
Дуже великий вплив на формування віри дітей мали священики, які поверталися з Сибіру.
– Як Ви познайомилися з своїм чоловіком?
– Зі своїм майбутнім чоловіком я познайомилася, коли він повернувся з армії. На той час я дружила з його сестрою Стефою.
Ввічливий, лагідний, вихований кучерявий Володя мені зразу дуже сподобався. Ми полюбили одне одного. З часом я все більше переконувалася, що цей хлопець вірний, надійний, людина слова і обов’язку. Через півтора року ми побралися.
– Ваше подружжя народилося з благословення у глибокому підпіллі, чи були тоді передшлюбні науки?
– Нас вінчав о. Петро Голейко, який силою слова, віри і особистого прикладу тримав у лоні підпільної Церкви майже цілий район. Перед шлюбних наук, як таких не було, але о. Петро добре знав нас, наші родини, ми часто сповідалися в нього і ті сповіді були для нас великою школою християнського життя.
У день весілля був сильний мороз, завірюха. «Марусю, у вас холодніше, ніж у нас на Сибірі. В тебе буде бурхливе життя», – жартував латиш, чоловік моєї тітки Гані, що проїхали на весілля аж із Сибіру (обоє репресовані).
Мене закрутили в плед і ми пішки пішли глибокими снігами (щоб ніхто не бачив) за три кілометри до о. Петра. В маленькій капличці священик посповідав нас і уділив Тайну Подружжя. Свідками були вуйко Петро Репела (батько о. Павла – синкел у справах духовенства Тернопільсько-Зборівської архиєпархії) і мій хресний Михайло Маснюк. Поверталися радісні і щасливі. І вже не відчували холоду і заметілі.
– Як виглядало життя християнської родини у тогочасних умовах?
– На той час я жила в Івано-Франківську і Володя переїхав до мене. Нашим маєтком були два чемодани і дві подушки. Ми були старшими дітьми в родинах і на допомогу батьків не розраховували. Але матеріальне ніколи не було головною ціллю нашого життя. «Пильнуй, Марусю, аби любов і згода були в родині – то найбільше багатство», вчила мене бабця Ганя.
Ми жили, вчилися, працювали, у нас народилися дві донечки – Леся і Юля. Важливим чинником нашого життя була віра і Церква. Майже кожного тижня ми були на Святій Літургії.
– Ви свідок покликання свого чоловіка, як воно визрівало?
– Найбільшою цінністю для нас завжди була – Свята Літургія і особистий приклад підпільних священиків :отців Андрія Кияка, Миколи Волосянка, владики Павла Василика, а пізніше — гідна подиву жертовність о. Василя Семенюка (нині архиєпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівської митрополії).
Отець Василій Семенюк вніс велику зміну в наше духовне життя. Вперше ми побачили його на свято Покрови вночі у Терновиці. Дуже вразило, як два молодих священики (о. Василь і о. Іван) причащали і направду світилися від щастя. То була перша Літургія о. Василя, а церква була вщент заповнена людьми з усіх куточків Галичини.
Невдовзі о. Василь заснував в Івано-Франківську і області Третій чин отців Редемптористів. То були групи по 20-30 жінок. Ми збиралися на реколекції раз на місяць, а молитовне правило було на кожний день.
– Яким був у підпіллі о Василь Семенюк?
– Отець Василь вчив нас молитися за наших рідних і близьких, за недругів і ворогів, вчив прощати. Наголошував на великій цінності Літургії, Святого Причастя і Сповіді і вперше привіз нас у Зарваницю, куди ми потім часто проходили пішки.
Він вчив нас прикладом свого життя, був надзвичайно милосердним, ділився з потребуючими останнім, а сам був невибагливим щодо їжі та одягу. З повагою ставився до кожного, знав по імені багато людей. А сила слова була (і є нині) в отця воістину від Бога. Для семінаристів підпільної Церкви о. Василь не шкодував ні власних коштів, ні праці. Дбав про професорів, про помешкання, харчування та роботу. Не за одного отець пішки босий ішов у молитві до Зарваниці. Його пильне око побачило і Володимира Шафрана, який ретельно ходив зі мною на реколекції і ревно молився. І влітку1985-го в Зарваниці перед Святою Літургією о. Василь запитав, чи згідний Володимир вчитися на священика. Ми обоє дали згоду. То була перша Літургія семінариста Володимира.
– Чи не було у вас страху, коли о. Володимир їздив на навчання у підпільній семінарії,?
– Ні, я готова була іти за о. Володимиром на Сибір, але і в думці не мала, що він буде парохом і деканом Бучацьким.
Коли Володимир їздив на навчання, я ніколи не запитувала: де був, хто вчив? Діти ходили всюди з нами на відправи, але про батька не знали до останнього.
Незабаром влада дізналася про «антирадянську діяльність» родини Репелів-Шафранів – Романа, Павла, Івана, Володимира, І сталося так, що Володимир Івановича з начальника відділу ВТК військового заводу понизили до слюсаря. Але вже наближався час виходу Церкви з підпілля.
– Чи щось змінилося, коли Ви стали священичою родиною?
-З мінився о. Володимир. Він і раніше багато молився, а тепер усього себе віддав Богові і Церкві.
Несподіванка була для дітей. Два дні вони підписували образочки: перша Свята Літургія о. Володимира (без прізвища). А коли в Зарваниці отець-митрат Василій привітав нововисвячених священиків: Андрія Говеру, Петра Половка і Володимира Шафрана, донечка Юля у сльозах радості і великого здивування запитала: наш татко також ?».
– У чому секрет успіху Вашого подружжя?
– Ми обоє однодумці. Нас завжди єднали віра, любов, іспільність цінностей. А ще покров і заступництво Пресвятої Богородиці. Ми виросли у храмі Святої Покрови в Терновиці, перша Свята Літургія о. Володимира – у храмі Св. Покрови в Зарваниці, перша парафія – у храмі Св . Покрови в Грабівцях і останні 24 роки під захистом Покрови Пресвятої Богородиці у Бучачі.
– Засадничим у родинних стосунках є любов, а вона для вас це…?— – – – – Для нас любов – цемент, який єднає родину. Бог сотворив людину з любові і для любові, бо Сам є Любов. Вона довготерпелива і лагідна» тож це божественне почуття треба берегти. Ми стараємося так жити.
– Які події з п’ятдесятилітньої історії вашої родини були особливими?
– Життя – дар Божий. Ми дякуємо Всевишньому за кожен прожитий день, за все, що Він нам посилає.
-Як Ви допомагаєте о. Володимиру у праці на парафії?
– Отець голка, а я його ниточка. Їмость – перший помічник, порадник, правдивий критик, підтримка і опора. Я люблю наших парафіян, Бог дав мені уміння вислухати, допомогти, вони це знають і ми чудово ладимо. Я є катехитом у школі при церкві, веду гурток «Діти Марії», опікуюся організацією УМХ. Також я є волонтером, а о. Володимир відповідальним англійської благодійної організації Marie Relief Fund, яка опікується на Бучаччині майже сотнею сирітськими і постраждалими від війни родинами .
– Сьогодні багато говорять про кризу інституту родини. Чому це відбувається?
– Криза родини відбувається тому що змінився світ, змінилися цінності. Настало століття культу тіла, а про душу забуто. Мефістофель співає: «люди гинуть за метал». Дітей виховує вулиця, інтернет і телебачення. Брак любові в родині і суспільстві. Бога «вигнали» зі школи і з держави.
– Що би ви порадили молодим людям, які стоять і на дорозі вибору подружнього стану?
– Фундамент сім‘ї – любов. Її треба постійно плекати. Уміння прощати, терпеливість і вірність у горі і в радості. Сім‘я – робота на двох.
– І на сам кінець…
– Бог дарував нам з о. Володимиром щастя прожити у шлюбі50 років. Молимося і безмежно дякуємо Господеві. Щиро дякуємо архиєпископу і митрополиту Василію за велику честь для нас – очолити Святу Літургію і благословити нас. Дякуємо всім священикам, які взяли участь в Літургії. Молимося та дякуємо парафіянам, дітям внукам і родині, знайомим і друзям з України та з-за кордону Хай усіх вас береже Господь Бог.
Розмовляла Надія ШПОДАРУНОК
