Цього року виповнюється 30-ліття виходу УГКЦ з підпілля. Новітня історія Церкви, час відродження, становлення та розвитку стала можливою завдяки подвижникам, страдникам та мученикам відомим і невідомим, які вистояли і перемогли тоталітарну, антилюдську радянську систему.
Внаслідок репресивного тиску радянської влади УГКЦ офіційно «припинила своє існування» на так званому «Львівському соборі» 8-10 березня 1946 р. через «возз’єднання» із Російською Православною Церквою. Греко-католицька ієрархія та частина духовенства і вірних, які відмовилися від нав’язаної владою «православізації», ніколи не визнавали ліквідації своєї Церкви. Після смерті Й. Сталіна та із відносною лібералізацією тоталітарного режиму в період «хрущовської відлиги» греко-католики почали добиватися офіційної легалізації. Численні заяви віруючих і духовенства, богослужіння («протиправні» з точки зору радянського законодавства), таємна і відкрита душпастирська діяльність греко-католицьких священиків свідчили про те, що «катакомбна Церква» домагалася і боролася за відновлення своїх прав. Однак лише у 1980-х рр. вдалося сформувати організаційні структури, які ставили перед собою завдання досягнути легального статусу УГКЦ в Радянському Союзі.
Таким осередком, що взяв на себе відповідальність і фактично очолив боротьбу за легалізацію, став Комітет захисту Української Католицької Церкви (УКЦ – назва Церкви, яка використовувалася греко-католиками в діаспорі), заснований ще у вересні 1982 р. українським релігійним правозахисником Йосипом Терелею. Наприкінці 1987 р. уже в умовах радянської «перебудови і гласності» очолив Комітет колишній політв’язень Іван Гель.
Наприкінці 1987-го «уніатське питання» стало однією з головних тем обговорення у владних структурах Радянського Союзу і політичних колах західного світу. Ефективною і найвпливовішою формою боротьби Комітет уважав проведення масових акцій, приурочених до важливих релігійно-національних і політичних подій. Такий підхід дозволяв не лише мобілізовувати віруючих, але й наочно демонструвати радянській владі ставлення населення до її політики в релігійній сфері.
У 1988-1989 рр. більшість молитовних акцій були присвячені 1000-літтю Хрещення Русі. Так, зокрема, 10 липня 1988 р. у с. Грушів на Львівщині представники Комітету організували ювілейне богослужіння за участю майже 6 тисяч вірних. Підпільний єпископ Павло Василик у співпраці з греко-католицькими активістами 16-17 липня 1988 році провів аналогічний захід у Зарваниці, зібравши на ньому приблизно 20 тисяч вірних (за офіційною статистикою – більше 2 тисяч віруючих з Тернопільської, Львівської, Івано-Франківської і Закарпатської областей). Наприкінці літа – на початку осені 1989 р. тиск греко-католиків на місцеві органи влади ще більше посилився. Їхні мирянські лідери почали активніше вимагати від представників партійно-державної адміністрації конструктивних рішень. За спостереженням місцевих чиновників, віруючі «позбувалися страху», оскільки члени Комітету про заплановані акції не боялися інформувати привселюдно.
Третя маніфестація була проведена 15 жовтня 1989-го у Тернополі на Микулинецькому цвинтарі. У богослужінні та мітингу взяли участь 17 греко-католицьких священників і віруючі не лише з Тернополя, але й інших міст Західної України (за підрахунками влади – 10 тисяч, а організаторів – 70 тисяч осіб. Голова Комітету зачитав звернення до Івана Павла II і М. Горбачова щодо легалізації УГКЦ і повернення греко-католикам їхніх храмів. Тернопільські партійні чиновники відзначили активну участь «націоналістично налаштованих релігійних екстремістів», які виступали із «закликами ворожнечі і ненависті до православного духовенства». Таким чином, маніфестації греко-католиків, проведені протягом вересня-жовтня 1989 року у трьох обласних центрах, задекларували небажання віруючих миритися зі зволіканням державних органів влади та подальшою забороною УГКЦ.
І вже 28 листопада 1989 року було оприлюднено заяву Ради у справах релігій при Раді міністрів УРСР, згідно з якою греко-католики отримували право на заснування й реєстрацію громад, користуючись «усіма правами, встановленими законом для релігійних об’єднань в УРСР».
підготувала Надія ШПОДАРУНОК