Вечір пам’яті про блаженного мученика та покровителя духовенства УГКЦ Омеляна Ковча організували семінаристи 6-ого курсу Тернопільської духовної семінарії 11 лютого. Студенти семінарії театралізовано відтворили тюремні умови перебування та обставини, у яких жив і трагічно загинув священик-мученик, котрого проголосив блаженним Іван-Павло ІІ, Папа Римський, під час свого візиту в Україну 9 вересня 1999 року.
“Омелян Ковч не тільки став проголошеним блаженним, але блаженним він вмів бути вже за життя, – каже семінарист Роман Демуш. – У місцях та обставинах, де перебував, він вмів бачити Бога. Незважаючи на національну приналежність, у катівні концтабору до нього ішли, як до батька, який потішав своїх дітей”.
На виставі був присутній архиєпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський кир Василій Семенюк, який відтак закликав усіх братів “бадьоритися на дусі і, не зважаючи на всілякі життєві труднощі, служити Богові та ближнім за прикладом блаженного Омеляна”. Митрополит також щиро подякував братам за реалістично-зворушливе передання подій з життя святого.
Духовно-мистецький вечір відбувся з нагоди Року віри в УГКЦ, адже план заходів, який запропонував оргкомітет, запрошує духовенство та вірних поглибити свої знання і популяризувати відомості про святих, мучеників та ісповідників віри УГКЦ.
Особа священика Омеляна Ковча відома у християнському світі через свідчення віри у концтаборі “Майданека”, де він душпастирював серед засуджених. В одному із своїх листів, який тайкома був переданий його родині із табору, він писав наступне:
«Я дякую Богові за Його доброту до мене. За винятком раю, це єдине місце, де я хочу бути. Тут ми всі рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латвійці та естонці. Я єдиний священик між ними. Навіть не можу собі уявити, як тут буде без мене. Тут я бачу Бога, який є один для всіх нас, без огляду на наші релігійні відмінності. Можливо наші церкви є різні, але той самий Великий і Всемогутній Бог править усіма нами. Коли я відправляю святу літургію, вони всі моляться. Вони умирають по-різному, і я допомагаю їм перейти цей маленький місточок до вічності. Хіба це не благословення? Хіба це не найвеличніша корона, котру Бог міг положити на мою голову? Це справді так. Я дякую Богові тисячу разів на день, за то, що послав мене сюди. Я більше Його ні про що не прошу. Не переживайте і не тратьте віри у те, що я роблю. Замість того, радійте мною. Моліться за тих, хто створив цей концентраційний табір і цю систему. Вони єдині, хто потребує наших молитов. Нехай Бог змилується над ними».
«Я розумію, що ви стараєтеся визволити мене. Але я вас прошу цього не робити. Вчора вони вбили 50 людей. Якщо мене тут не буде, то хто допоможе їм перейти через ці страждання. Вони підуть по шляху до Вічності з усіма їхніми гріхами і зневірою, котра приведе їх у пекло. А зараз вони ідуть на смерть з високо піднятими головами, залишивши позаду всі гріхи. І таким чином вони попадуть до вічного міста».
прес-служба архиєпархії
світлини www.tvds.org.ua
