Жителька Попасної, що на Луганщині, Лариса Охотенко 58 років свого життя присвятила благородному служінні ближнім, лікуючи їхні тілесні, а іноді й душевні рани. Виростила дітей та онуків, плекала правнуків. І, здавалося б, що у золотому віці свого життя втішатиметься його плодами. Однак, як неодноразово під час розмови наголошувала моя співрозмовниця, у Господа були інші плани. Тепер вона разом з рідними оселилася у Тернополі і стала парафіянкою архикатедрального собору Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці. Хоча зізналася, що раніше не ходила до храму.Тепер через священників, волонтерів, людей доброї волі, як і мільйонів українців від сходу до заходу, півночі і півдня, пізнала щире серце та материнській обійми Церкви.
Життя розділене війною
Пані Лариса – пенсіонерка, за професією лікарка. Улюбленій справі присвятила п’ятдесят вісім років. На пенсії моя співрозмовниця була лише сім місяців, оскільки почалася повномасштабна війна. «Я ще не відчула себе пенсіонеркою, ще не могла зрозуміти, як нею бути, бо все життя тільки працювала, причому із задоволенням. Незважаючи на свій вік, я та й багато моїх краян, не вірили в повномасштабну війну. Адже нас заспокоювали, мовляв, усе буде добре, не треба хвилюватися, а жити спокійно, попри значну концентрацію російських військ біля нашого кордону.
Я не збирала жодних тривожних валіз, бо не хотіла нікуди виїжджати. І ось двадцять четвертого лютого минулого року моє життя та близьких розділилося на до і після. Зателефонувала дочка, яка теж не йняла віри, що прийшла велика біда. Третього березня того ж року почалися масові обстріли Попасної. Ми почали ховатися у підвалі. Коли вийшли у двір, то у під’їзді навпроти побачили снаряд, який застряг у стіні. І тоді вже стало страшно, хоча з 2014-го ми призвичаїлися до звуків обстрілів та вибухів, які було чути з Первомайська.
П’ятого чи шостого березня було затишшя і я вирішила піти до своїх дітей, які мешкали за 500 метрів від мого будинку і на той час перебували у підвалі свого дому. Хоча було лячно, все ж вирішила відвідати їх і принести необхідні речі. Із собою не взяла нічого, окрім сумочки з документами, одягнена як на ту березневу пору. Виходила з дому з думкою, що скоро повернуся. Поки йшла, почались обстріли. Мене огорнув страх, підсилений спогадами про те, як під час Другої світової війни, у 1942 році осколок, залетівши у наш дім, поранив мою матір у голову, зробивши мене сиротою. І ось мені доводиться переживати другу війну».
Забігаючи наперед, скажемо, що пані Лариса вже не змогла, і навряд чи зможе, переступити поріг рідної оселі, бо вона зруйнована.
Шлях у невідомість
Обстріли наростали, будинок тремтів від вибухів «Градів», бентежили страх і думки: що робити?, куди тікати? Згодом стало зрозуміло, що евакуація – єдиний вихід для порятунку. Перепитій з добиранням до евакуаційних автобусів було чимало. Тим паче, що родина не хотіли напризволяще залишити домашніх улюбленців – три кішки і собаку. «Ми виїхали. чотирнадцятого березня. Дорогою до евакуаційної колони приєдналося з десяток автобусів з нашого району, Лисичанська та Сєверодонецька. Дякувати Богу, обійшлось без обстрілів.
Ми приїхали на залізничний вокзал Славянска. На платформі став поїзд «Славянск – Ковель». Тоді я вперше почула назву цього міста. Взагалі, якщо чесно, не знала міст Західної України. Поїзд був переповнений, нас охопив розпач. Уже згодом мені прислали фото, де я сиджу похмура, замучена до невпізнання. Чи можете ви собі уявити, як це, все покинути і їхати у невідомість, адже у нас ніде не було родичів. І тут почала діяти воля Божа. Моя дочка – вчителька біології. У 2018-2019 роках приїжджала з учнями на Тернопільщину у спортивні табори і тут подружилася з місцевими жительками Юлією Євстратовою, Іриною Цеглярською, Оксаною Яціковською та Ольгою Колос, які до того ж були волонтерками. Саме до них за допомогою вирішила звернутися моя дочка.
Безліч разів я проходила повз дислокацію Тернопільського зонального відділу Внутрішньої Служби Правопорядку, з написом великими літерами «Тернопіль». А навпроти була церква. Ця картина і досі у мене перед очима, як своєрідний символ моєї нової життєвої дороги і взагалі стосунків з Богом.
У голові роїлися думки «Тернопіль, Тернопіль»… Думаю, де він, той Тернопіль, звідки приїжджала моя донька, переповнена позитивними емоціями. Згодом згадувані волонтерки приїжджали у Попасну, до військових з Тернпільщини. Водночас, як з’ясувалося згодом, до нас приїжджали і священники-капелани, серед яких був і ректор Марійського духовного центру «Зарваниця» о. Володимир Фірман. Вони знали всю місцеву адміністрацію, міського голову та багатьох військових. Тернополяни відвідували школи, привозили літературу, необхідні речі, подарунки.
До чого усе це розповідаю? Світ не без добрих людей і на все воля Божа. Прибувши у Рівне, моя дочка наважилась подзвонити Ірині Цеглярській. Вона саме спілкувалася з о. Орестом Павліським, настоятелем архикатедрального собору (як я дізналася згодом, при храмі з перших годин війни запрацював гуманітарний штаб), і каже: мої приятелі не знають, куди подітися. Їх шестеро та ще три кішки і собака. Отець тут же сказав: звісно, людям в такій біді допоможемо.
Я, як і тисячі інших внутрішньо переміщених осіб, безмежно дякую усім священникам, волонтерам, парафіянам за те, що з перших днів і тижнів повномасштабної війни творять велику та міцну мережу добра й довіри; відкрили двері храму, приміщення колишнього монастиря, створивши гуманітарний хаб і пункт незламності, а що найголовніше – двері довіри до Бога.
Даруйте за детальний відступ, тоді о. Орест зв’язався з о. Володимиром, адже саме у Зарваниці приймали переселенців, і він сказав, щоб ми приїжджали.
У Тернополі нас зустріла Юлія Євстратова, на той час психологиня Тернопільського зонального відділу ВСП, і п’ятнадцятого березня ми були у Зарваниці. Уже вечоріло, однак після того, що ми пережили у перші дні війни, переховуючись у підвалі, і дорогою, атмосфера і зичливість священників повернула нас до життя. Нам створили належні побутові умови, годували, забезпечили одягом, ліками, засобами гігієни.
Найбільше нас тоді приємно вразили людяність, зичливість, доступність священників УГКЦ. А тим часом у Зарваниці вже було сто шістдесят переселенців. Там ми прожили півроку. І скажу відверто, з тих пір мене весь час тягне на це святе місце.
Перший, хто нас зустрів, як рідних, це отець Андрій Шалай. Він повів нас Хресною дорогою. Сам візочок з моїм правнуком віз, усе показував, розказував. У Зарваниці, очевидно, Господь, довго чекаючи мене, торкнувся мого серця, тут я відчула Його благодать і милосердя УГКЦ, яка у важкі часи для всіх без винятку відкрила обійми, доброї, співчутливої, люблячої матері.
Згодом ми познайомилися з отцем Володимиром Фірманом. Він показав фотографії разом з військовими хірургами у попаснянській лікарні. З ним було просто і приємно спілкуватися, для мене спочатку було дивним, невже таке можливе. Тепер я йому кажу, що ми з вами вже родина. Ми всі йому безмежно вдячні за справжність і людяність. Не втомляюся повторювати, що воля Боже привела мене сюди, ніби в рідний дім…»
Дорогою до віри
Оговтавшись від пережитого болю, страху та негативних емоцій, переселенці не сиділи, склавши руки. Вони намагалися бути корисними, почали волонтери (плели маскувальні сітки, шили ноші для евакуації поранених), хтось помагав на кухні, прибирали, благоустроювали територію духовного центру квітами.
Та найбільшу цінність, яка здобула пані Лариса завдяки перебуванню у Зарваниці, це пізнання і прийняття Бога. «Взагалі я навіть не знала про існування УГКЦ, чула про католиків і православних, а греко-католиків – ні. Тому вже тут намагалася зрозуміти сутність Української Греко-Католицької Церкви. У цьому мені дуже допомогла катехизація, яку проводив отець-митрат Дмитро Квич. Він намагався усе зрозуміло і доступно пояснити. Завдяки цьому я вперше у своєму житті прийшла до сповіді і прийняла Святі Тайни. Для мене ця подія насправді значуща. Можливо, вам цього не зрозуміти, але до цього я навіть не знала молитви «Отче наш» ні російською, ні тим паче українською мовою, якою у нас ніхто не розмовляв. А тепер у мене щоденна молитва стала звичним зверненням до Бога. А почалося усе з того, що у трапезній ми тричі на день, перед споживанням їжі, промовляли «Отче наш». Це для нас, мешканців російськомовного Сходу, теж було таким незвичайним і в той же час урочистим моментом.
Ось, тепер, як я вже сказала, для мене необхідністю стало щоденне спілкування з Богом. А для того, щоб цей зв’язок міцнішав я почала у Тернополі ходити щонеділі до архикатедрального собору. Мене дуже дивує, що тут така велика кількість людей, бо приходять сім’ями і з дітьми. Таку ж картину ми бачили і в Зарваниці. Усі у вишиванках, святкові, приходять до церкви. У нас такого у Попасній не було. Не привили нам цю культуру. Тож там до церкви ходили здебільшого люди дуже поважного віку. І хоча я вже я сама в літах, вважала, що ще не прийшов мій час ходити до храму. А тут з’ясувалося, що він настав.
Окремо хочу розповісти про мої особисті переживання зустрічі з митрополитом Василієм. Він часто відвідував внутрішньо переміщених осіб у Зарваниці. Перші його відвідини стали для нас великим святом. Після Святої Літургії владика благословляв присутніх і торкнувся мого чола. Відчуття від пережитого словами не передати. І відтоді кожен раз, як він приїжджав до нас, я чекала його благословення.
Згодом неодноразово зустрічала владику у Тернополі. Побачила оголошення про служба у церкві Матері Божої Неустанної Помочі. Там спільнота «Матері в молитві» святкувала ювілей, а митрополит Василій очолював Літургію. Після Служби Божої він мене впізнав і ми сфотографувалися на пам’ять. Невдовзі була ще одна зустріч біля архикатедрального собору, коли він благословляв, а волонтери роздавали паски та продуктові набори з нагоди Великодня.
Коли у мене виникла необхідність оперативного втручання, перед тим хотіла побути у Зарваниці і тому звернулася про це з проханням до отців духовного центру і вони мене радо прийняли. Перебувала там десять днів і на операцію йшла спокійна, бо перед тим мене благословив сам владика Василій. А коли ми зустрілися після лікарні, він казав, що молився за мене.
Я дуже вдячна Богові, що Він веде мене цією дорогою і познайомив з такими жертвенними та добрими духовними особами. Дякую митрополиту та священникам УГКЦ із Тернополя, Зарваниці, передусім отцям Андрію Шалаю, Ігорю Засійбіді, Дмитру Квичу, Миколі Медюху, Ярославу Твердуну.
Не знаю, що буде далі, але тепер я живу з Богом. Нещодавно я відвідала Зарваницю і відчула таку насолоду, таку божественну красу. Дуже мені хотілося наодинці пройти всі стації Хресної, побути на Службі Божій у церкві Пресвятої Євхаристії.
Підсумовуючи свою розповідь, скажу так: Церква виконала своє завдання щодо нас, тимчасово переміщених осіб. Її священники вилікували наші душі. Вони вселили в нас надію на майбуття, бо усе, що було до війни, – в минулому, а ми маємо жити далі…»
Подібних історій сьогодні чимало. І, на жаль, війна продовжується…
Тому ми, як християни, і надалі маємо обов’язком відкрити не тільки домівки, а й душі та серця до всіх тих, які стали жертвами несправедливої військової агресії. Ми повинні зібрати всі свої сили — духовні, психологічні, фізичні — для того, щоби продовжити життя і боротьбу за свободу нашого народу, за справедливий мир і перемогу над ворогом.
роздуми Лариса ОХОТЕНКО занотувала Надія ШПОДАРУНОК
