Якось прочитала в інтернеті вірш своєї колишньої односельчанки Гані Ясній (нині Людкевич), який завершувався словами «Дай же, Боже, нам віри і сили бути голосом миру й добра». Ці рядки написані вже в час, коли в Україні вили сирени, гинули люди, лютували ненависть і злоба, а Ганя просила в Бога сили бути голосом миру. Може, комусь вони здадуться пафосними або написаними просто заради рими. Але я знаю, що це не так, це мова серця, в якому живе мир.
Я не хочу іти стороною,
Крокувати я хочу з життям,
Хочу голосом буть, – не луною,
І не стогоном, і не виттям.
Хай мій голос іде поміж люди,
Надихає серця на любов,
Горе й лихо змітає в нікуди,
А зоставить лиш тільки добро.
Кожен голос, що лине, важливий.
Хай світ чує: Вкраїна жива!
Дай же, Боже, нам віри і сили
Бути голосом миру й добра!
Родину Михайла і Софії Ясніїв та їхніх дітей Олі, Гані та Івана знаю давно – виросла на одній з ними вулиці.
Пана Михайла ще сімнадцятирічним юнаком забрали просто зі школи за патріотичний вірш.
Не жди свободи ні з Берліна,
а ні з Варшави, ні з Москви
Бо буде вільна Україна,
коли здобудеш її ти!
Він не сподобався радянській вчительці, і та, щоб уберегти школярів від «шкідливого націоналістичного впливу», доповіла про юного поета у відповідні органи. Батькам не дозволили зустрітися з сином. Мамині передачі перебирали, а йому віддавали лише дещицю. У шматку висушеного домашнього хліба Михайло знайшов нагрудний хрест – мамине благословення. Хлопця засудили на 10 років заслання у Комі АРСР.
Через сім років, по смерті Сталіна, Михайла звільнили і сказали: «Ти вільний і можеш вважати себе не судженим». Однак ув’язнення не завершилося роками заслання. По поверненні в Україну, куди б він не влаштовувався на роботу, всюди знаходили привід, щоб його звільнити. Навіть після успішного закінчення будівельного технікуму Михайла прогнали з будівництва як «ворога народу». Вертався в Росію, працював в Архангельську, поміняв паспорт, сподівався, що приїде в Україну з новими документами і життя побудує по-новому. Разом з дружиною вчителював в Орихівчику на Львівщині. Молоде подружжя отримало план на будівництво будинку, вже готувалися зводити своє помешкання. Школярі любили інтелігентного, спокійного, творчого викладача праці, креслення і фізкультури. Але в райвно не дозволили «ворогу народу» брати участь у вихованні українських дітей. Довелося покинути рідну Львівщину. Михайло купив стару глиняну хатину у Великій Березовиці, що поблизу Тернополя. Влаштувався в одному із тернопільських вишів. Там йому як здібному відповідальному працівникові запропонували вступити в партію, обіцяли посаду майстра. Довелося самому піти від гріха подалі. Почав працювати на заводі простим робочим у шкідливому емальцеху. Однак пильні кадебісти не полишали його своєю увагою. Все життя йому та й усій сім’ї довелося нести хрест «ворога народу». Дружину Софію не прийняли в Тернополі у жодну школу. Роками їй доводилося ходити на роботу пішки понад десять кілометрів у сусіднє село.
Одного дня кадебісти обійшли всіх сусідів, наказали вивісити прапор з нагоди 1-го травня. До Ясніїв не зайшли. Наступного дня викликали пана Михайла в КДБ. «Чому прапор не вивішений до великого свята?» – запитали. Три дні не було батька вдома, а коли прийшов, то не мав жодного ґудзика. До нині рідні не знають, що там з ним робили. Повернувшись додому, він ліг, обернувся до стіни і два дні стогнав, не встаючи. Єдине, що потім сказав, як йому пригрозили: «І ти, і твої діти будете кровʼю харкати». Як пригадує Ганя, жили вони в постійному страху. «Ми стін боялися», – каже. Але Божественної Літургії не пропускали ніколи. За щільно зачиненими дверима вмикали транзисторне радіо і, де б не жили, слухали богослужіння з Ватикану. У Березовиці Михайла Яснія поважали як спокійного, глибоко віруючого чоловіка і гарного майстра. Його діти трепетно зберігають оригінальні рамки для фото у вигляді сплетених пальців рук, які тато почав робити ще в засланні, а також його солом’яні капелюхи.
Коли Україна стала незалежною, син пана Михайла Іван домігся, щоб родині показали кримінальну справу батька. Тремтячими старечими руками він перегортав документи допиту. «Боже мій, то мого вчителя ще викликали, а то тато свідчив, що його син не злочинець, що він виховав доброго сина».
Гіркі сльози падали на пожовклі сторінки шкільного зошита з тим по-дитячому простим віршем, у якому виливав любов до рідного краю. Лише за цих кілька рядків радянська влада вважала, що має право позбавити людину волі. Через рік пана Михайла не стало. Незважаючи на знущання тодішніх можновладців, він залишився неозлобленим, зумів зберегти свою гідність і мир у серці до самої смерті.
Його дочка Ганя почала писати вірші ще у школі. Але тато, побачивши патріотичні поетичні рядки, сповнені любові до України, нагримав на неї і сказав більше такого не робити. Вона знала, чим для тата є патріотична поезія. На початку 80-х років КДБ їй теж пригадало про це. Бабуся, мамина мама, яка вже довгі роки жила у Франції, прислала онуці запрошення, дуже хотіла, щоб Ганя приїхала до неї в гості. А коли жінка поїхала в Тернопіль виробляти відповідні документи, то її попросили зайти в інший кабінет. Ганя зразу зрозуміла, що вона в працівника КДБ. Візит тривав вісім годин. Він сказав, що країна не може випустити за кордон дочку «ворога народу». За тиждень знову виклик. Цього разу кадебіст подав їй аркуш з видрукуваними пунктами завдань. Йшлося про те, щоб розвідати потрібні їм подробиці про односельчан. А на завершення сказав, що вона має можливість поїхати в Париж навіть з усією сімʼєю, обіцяв квартиру в столиці Франції і все необхідне для життя, за умови, якщо вона буде виконувати їхні завдання. Порадившись із чоловіком, вирішили, що врятувати їх від цього зашморгу може новонароджена дитина. Під час чергового візиту в КДБ Ганя сказала, що вона вагітна, а тому відмовляється і від поїздки за кордон, і від співпраці. Наступного разу її викликали рівно через дев’ять місяців. «За моїми підрахунками, ви вже повинні були народити», – сказав кадебіст, побачивши її вагітну. Новонароджена дитина й справді довгі роки берегла сім’ю.
У дев’яностих Ганя з сестрою Олею все ж таки поїхали до бабусі. Перед від’їздом вона ще раз зустрілася зі своїм кадебістським «опікуном», цього разу він попросив її про якийсь сувенір з-за кордону. Привезла… «Ну що? Україна незалежна, тож за що мого батька звинувачували?» – питає. «Розумієте, такий був час, нам потрібно було працювати». «Вам потрібно було працювати, щоб було в тюрмах кому сидіти», – спокійно відповіла на прощання. До нині памʼятає ім’я цього чоловіка, але злоби до нього не має.
Щодо віршів, то зараз їх у її доробку понад 300. Поезією Ганя почала захоплюватися ще в школі. Декілька віршів навіть були надруковані в місцевих газетах. Пізніше, в час особливого емоційного збудження, не раз записувала поетичні рядки на папір, але це було нечасто. Усе змінилося 24 лютого 2022 року. Її душа просто заговорила віршами. Іноді навіть вночі доводиться вставати, щоб записати навіяні рядки. Ганя жартує, що це тато їй диктує із засвітів. Поезія, молитва, доброзичлива вдача, любов до всього живого – це те, що дає їй силу жити, зберігати в серці мир і підтримувати дочку, яка вже другий рік на фронті.
У час повномасштабного вторгнення Росії в Україну Іра працювала в Києві на телебаченні. Вона закінчила Рівненський інститут культури і була успішною відеорежисеркою. У 2022 році на війні загинув хлопець її близької подруги Насті Олександр. Цю втрату разом з Ірою болюче пережила й її мама.
І як без тебе буде «Україна»,
Без твоїх інтерв’ю і без новин?
І гірко плаче телевізійна вся родина –
Ти був один з найкращих. Її син.
Для тебе, Олександре, там, на небі,
Бог зготував хороми осяйні.
Молись за нас, ми помстимось за тебе
І теж молитись будем
На українській святій землі.
05.05.2022
Коли Ганна писала цей вірш, то й подумати не могла, що через кілька місяців дочка скаже, що залишає Київ і їде в Житомир на навчання, щоб продовжувати справу Сашка. Зрештою, для Ганни це не було великою дивиною: Іра змалку росла жвавою, спритною та незалежною. У 15 років сама поїхала у Францію. Удень гуляла Парижем, і лише ввечері зголошувалася до господарів квартири: мовляв, жива-здорова і все в мене добре. Батьківською мисливською рушницею, до якої нікому вдома не було діла, цікавилася, як справжній хлопчисько. Мріяла стати військовою. Навіть іспити здала в один із військових вишів Львова, але не пройшла через стан здоров’я.
І дарма, що зараз Ірі доводиться приймати серйозні ліки, на медичній комісії вона з цілковитою відповідальністю заявила, що йде добровольцем, а тому ніяких проблем зі здоров’ям у неї не може бути. Після навчання Іра стала солдатом 47-ї окремої механізованої бригади. Зв’язуватися з рідними намагається якнайчастіше. Здебільшого їхня переписка з мамою така: «Щойно ракета влучила в будинок, де нам квартиру винайняли, горить 18-й поверх, а я на 8-му. Вікна повилітали, було дуже страшно, всі евакуйовуються. З нами все добре, спускаємося вниз». «Божої опіки вам. Я зранку відмовила цілу вервицю. Дякую, Боже, що Ти вислухав мене». «Точно! Щось мене постійно береже. Скільки вже тих прильотів було і все збоку. Дякую тобі сильно-сильно. Дуже тебе зараз обнімаю».
Відеосюжети Ірини та її друзів з гарячих точок фронту набирають тисячі переглядів. Завдяки їхній роботі світ дізнається правду про віроломство росії на українських землях. Однак не лише монтажем Ірині доводиться займатися на фронті. Якось із передової привезли поранених бійців. «Надайте медичну допомогу, бо ми повертаємося за іншими». Одному Іра наклала шину, іншому перев’язала кровоточиву рану. Швидко і впевнено накладала турнікет бійцеві, який кричав, матюкався і ледь не бив. Спершу не було страшно, але коли бійців забрали, відчула, як трясуться руки, ноги і сковує шок. За кілька днів телефонний дзвінок: «Дякую за турнікет, казали лікарі, якби не ця допомога, то я би вже не жив. Якось, як виживу, вип’ємо кави».
На фронті Іра – солдат, і коли довелося забирати хлопців з-під Авдіївки, без вагань подалася в саме пекло війни. Уже звідти зателефонувала маминому братові: «Криють так, що не можемо голови підняти. Не знаю, чи вийдемо. Ти тільки мамі того не кажи. Якщо вдасться вийти, сама подзвоню». І цього разу мамина молитва врятувала: опівночі за бійцями прислали броньовану машину. Уже з безпечного місця переслала мамі те саме повідомлення зі словами «ти тільки мамі того не кажи», які зразу ж стали рядком вірша.
За сумлінну службу командувач оперативно-стратегічного угруповання військ «Таврія» бригадний генерал Олександр Тарнавський нагородив Ірину «Таврійським сталевим хрестом».
Десятиліттями рідні Ірини протистояли підступному, нищівному російському злу шляхетним мовчанням, щоденною молитвою, творчістю, палкою любов’ю до всього рідного, українського. А коли це зло стало явним, коли з осатанілою силою почало нищити Україну, онука «ворога народу» зі зброєю в руках та миром у серці відважно стала на її захист.
Ви тільки мамі того не кажіть…
Я зараз на «нулі», виводжу побратимів.
Десятки ранених їх тут лежить, –
На все про все є лічені хвилини.
Життя тут зупинилося на мить,
І не стоїть питання: «Бути чи не бути?»
Тут тільки серце за братів болить,
Бо серед обстрілів нічого більш не чути.
Земля тут стогне, плавиться метал,
А дощ, що йде, не в силі змити крові.
Ракети, вибухи, снаряди – цілий шквал.
Тут пізнаєш ціну життя, свободи і любові.
Ви тільки мамі того не кажіть, –
Як виживу, тоді її подзвоню.
На ціну золота тут важить кожна мить,
І «срібними» стають у хлопців скроні.
А ворог гатить всім, що в нього є,
Летять у небо фосфорні ракети.
Тут згадуєш усе життя своє,
Коли чиєсь ховаєш у пакети.
Задумайтесь: висока в нас ціна
За нашу землю, волю, перемогу.
За те, що Україна ще жива,
Подякуйте і помоліться Богу…
17.02.2024
«Невигадані історії»
Оксана Небесна для «Божого сіяча»
Світлини з архіву родини Ясній
