Юрко Левчун народився на Київщині, однак мама відмовилася від нього ще в пологовому будинку, і тому виріс в інтернаті на Тернопільщині. Незважаючи на непрості дитинство і підлітковий вік, відчув покликання служити Господу, закінчив Тернопільську духовну семінарію, шукав свій шлях на Христовій ниві, вступив у монастир отців-василіян, там отримав ім’я Пахомій, що означає «мужній». Нині він служить у Херсоні, де постійно лунають вибухи і небезпека чатує на кожному кроці.
Історія життя
Кожного разу Господь посилає співрозмовника до «настрою» моєї душі. Останні події в гарячих точках війни, терористичні удари по столичній дитячій клініці «Охматдит» спонукали задуматися над сенсом життя. При цьому не покидали думки, чому це відбувається саме з нами; чи чує нас Бог; чи є Він там, де людям страшно і боляче, де постійно чатує смерть. І ось, ніби випадково, зустріла монаха з непростою долею.
Зустріч з неординарним монахом, чия енергія і позитив по-справжньому надихають багатьох (особливо в час жорстокої війни, адже отець-диякон майстерно знаходить стежку до людей), була життєствердною та обнадійливою. Очевидно, Всевишній у певному місці і за певних обставин посилає нам конкретних осіб невипадково. Це ніби була відповідь на сумніви і недовіру, в моєму випадку, і непросту життєву історію та, як мовиться, щасливий кінець, у випадку отця-диякона Пахомія. Бо, якщо довіряти Провидінню, неодмінно все налагодиться, оскільки Господь бажає нам лише добра.
Пошуки матері
Знайти свою маму завжди було заповітною мрією Юрія. Понад 35 років він постійно молив Бога про зустріч із нею. «Пресвята Богородице, прошу Тебе сьогодні допомогти мені побачитися з мамою», – сказав він і в студії телеканалу, де відбулася ця довгоочікувана подія. Щоправда, шлях до хвилюючої миті був довгий і тернистий: життя в дитбудинку; шкільні літа в інтернаті на Тернопільщині; навчання в духовній семінарії; постриг у монахи. Юрій дивним чином знайшов рідну бабусю, але внукові вона зовсім не зраділа, а виставила за двері…
Рана від тієї зустрічі боліла довго, і все ж Юрій не відмовився від наміру далі шукати рідну маму. Через багато років його молитви були почуті, бо познайомився з людьми, які зацікавилися його історією. Журналісти програми «Один за всіх» не просто розшукали в багатотисячному місті на Київщині матір Юрія, а й умовили її прийти у студію та розповісти на всю країну про те, що сталося. Організаторів ефіру передусім хвилювало, чи наважиться вона подивитися сину в очі через 35 років, як пояснить свій вчинок і чи прийме втрачену дитину після того, як дізнається, ким він став.
Із перших хвилин розмови ведучого з монахом на телебаченні глядачі побачили, що це справді світла людина, яка не пам’ятає зла. «У моєму серці є місце, яке може заповнити тільки рідна мама. Хочу відчути цей дар її любові, сказати, як люблю тебе попри те, що ти зробила», – казав він у студії. Мрія знайти рідну матір не залишала його від самого дитинства. Всюди, де тільки бував хлопчик (дитбудинок, інтернат), він постійно чекав на маму, бачив її в кожній жінці, яка до них приходила. Одного разу навіть утік з інтернату з товаришем, щоб її знайти.
На його шляху траплялися і добрі люди. Передусім це шкільні вчительки, котрі відразу відчули його світлу душу і добре серце, та родина Ольги Яворської, що забирала сироту до себе на канікули. Коли хлопець закінчив школу, він поцікавився в адміністрації інтернату, де його мама, і у відповідь прочитав важливий документ — відмову від нього. У заяві матері-одиначки сказано, що вона зрікається сина через його важку хворобу. «Спочатку в мене була образа на маму. Але я ніколи не бажав їй зла. Молився за неї, пробачив», – щиро сказав Юрій.
У 25 років він навчався в духовній семінарії. Бажання стати священником з’явилося в нього ще в 4-му класі, коли почали викладати основи християнської етики. Як семінарист, потрапив на практику в Білу Церкву, про яку знав, що тут теоретично може жити його мама. Прагнення відшукати її було таким великим, що не соромився перепиняти на вулиці незнайомих людей і запитувати: «Ви не знаєте, де мешкає Алла Анатоліївна? Я її дитина». Таким чином вдалося знайти квартиру, де могла перебувати мама. Двері відчинила бабуся, але з хлопцем вона говорила недовго. Сказала, що справді має доньку Аллу, але в неї є син Андрій. Ні про яку іншу дитину вона не знає і знати не хоче, тому просить вийти з квартири, інакше викличе міліцію. І я сказав собі: «Господи! Прийде час, коли ти даси мені поспілкуватися з моєю мамою, і це буде заради мого добра», – продовжив Юрій.
Після того випадку минуло ціле десятиліття. Невдала зустріч із бабусею могла б забутися, але історія стала відома на каналі СТБ. І поки Юрій-Пахомій виконував свої обов’язки в монастирі Києва, журналісти програми «Один за всіх» взялися допомогти ченцеві-сироті. Серед багатотисячного населення міста Українка Київської області, куди родина переїхала з Білої Церкви, розшукали ту саму Аллу Анатоліївну і вмовили прийти на зустріч із людиною, котра назвала себе її сином.
Знаючи, що жінка написала відмову від дитини, її появу в студії учасники шоу сприйняли насторожено. Розмова була важка та заплутана. З перших хвилин відчувалося, що пані Алла приховує істину. Вона сказала, що жила в Києві, була заміжньою, а не матір’ю-одиначкою. Після народження першого сина Андрія швидко завагітніла знову, але на 8-му місяці виникла серйозна загроза, через що її поклали в «Охматдит». Там передчасно народила хлопчика, який за кілька днів помер — так сказали лікарі медзакладу. Поховати немовля, за її словами, взялися самі медики, на що вона погодилася разом зі своєю мамою, котра була з нею в лікарні.
А як же заява про відмову від дитини через хворобу? Про це в матері цікавилися експерти програми — психологи, юристи, лікарі. Відповіді Алли Анатоліївни були непереконливі. Спочатку сказала, що не писала такої заяви, потім визнала, що підпис – її, далі зізналася, що зробила під диктовку якийсь документ, але змісту не пам’ятає, оскільки була в шоковому стані через смерть дитини. «Чому ж ви не шукали свого сина потім, коли він дивним чином «воскрес» і прийшов до вашої мами через двадцять п’ять років?» – продовжували запитувати жінку експерти. «Бо моїй мамі більш як 80 літ, і за стільки років вона забула, що в мене померла дитина. Та й узагалі… я не вірю, що це мій син. Потрібно зробити ДНК-експертизу», – сказала насамкінець.
У цій історії було багато неочікуваних поворотів, та найнесподіванішою стала розв’язка. Коли Алла Анатоліївна не повірила в те, що герой програми – її син, напруження у студії сягнуло найвищої точки. У цей момент ведучий оголосив, що зараз до них із потаємної кімнати вийде Юрій. «Незважаючи на те, що почув, незважаючи на вашу важку розмову, він хоче бачити вас, – сказав ведучий. – Юрію, виходьте».
Те, що трапилося за мить, інакше як чудом назвати не можна. На сцені з’явився чоловік у чорному, і ситуація змінилася блискавично. Поглянувши на ченця, котрий стояв і мовчки дивився на неї, Алла Анатоліївна на хвилину завмерла, потім змінилася на обличчі і підбігла до монаха:
– Юрочко, синочку, – сказала і розплакалася.
– Мамо, я люблю вас. Дякую, що народили мене, — були перші слова сина, який нарешті побачив рідну матір.
– Боже, слава Тобі, – продовжувала жінка. – Там тато тебе чекає.
– Алло Анатоліївно, що ви зараз відчули? Чи потрібен тепер вам тест на ДНК? – запитав ведучий.
– Мабуть, не потрібен. Юра дуже схожий на мого чоловіка.
Тим часом монах продовжив: «Я завжди казав: люблю вас, мамо, прощаю вас. Нехай світ говорить що завгодно, я все одно буду вас любити доти, доки буду жити. Хочу повторити кожному: говоріть частіше своїй мамі: «Люблю». Обіймайте її, поки вона жива. Я теж хочу, щоб ми обнялися, бо це є символ прощення», – сказав Юрій, і в залі пролунали бурхливі оплески.
Диякон–місіонер
Отець Пахомій – нетиповий чернець, активно веде свій блог у соцмережах «Інстаграм», «ТікТок», «Фейсбук», де має понад 30 тисяч підписників, пише музику та складає пісні, які торкаються серця і душі багатьох людей. А ще грає на гітарі. У соцмережах він розповідає про життя Церкви під обстрілами, багато спілкується з молоддю та запрошує всіх до храму, без примусу, просто даючи номер свого телефону.
Місцеві його називають «зірочка Херсона». А багато хто впізнає з передачі «Один за всіх».
Майже півтора року отець-диякон служить у монастирі Володимира Великого УГКЦ у Херсоні, займається катехизацією містян. Його місія триває поза мурами монастиря і храму. Він просто заходить у тролейбус чи в магазин і спонтанно починає молитву. Напевно, за інших обставин знайшлися б «добрі люди», які сказали б йому мовчати. Однак тепер – підходять і дякують, а згодом приходять до храму.
Під час окупації Херсона і тепер місцеві жителі досвідчують присутність Бога, про це йдеться у їхніх свідченнях.
Тетяна Гошко
«Монастир у нас із 90-х років. Ми живемо біля нього все життя. Щоразу дивилися на монастир, як на красиву будівлю, та щоб зайти туди – якось не було можливості. Але ще десь за рік до початку війни я все-таки зайшла, поспілкувалася тоді ще з о. Іваном Логаєм. Це була перша зустріч із монахами-василіянами.
З початком війни, коли нас окупували, ми з дому практично не виходили. Взагалі я ходила до храму УПЦ лише на свята. Там нас ніхто не вчив, що і як потрібно робити, коли і навіщо приходити. Хоч я завжди вірила в Бога, вдома приватно молилася.
Після окупації до монастиря почали привозити гуманітарну допомогу і там її роздавали. Ця інформація розійшлася містом. Я пішла в монастир вперше того дня, коли давали гуманітарку. Але не за допомогою – мені було цікаво ще раз подивитися, як там усе всередині. Сама соромилася туди піти – легше було піти з юрбою.
У храмі відразу відчула мир, мене огорнуло Боже милосердя. На Службі Божій отець-диякон нам усе показував і детально розказував, що, як і чому потрібно робити; де можна сісти чи стояти. «Отче наш», «Богородице Діво» я знала російською мовою. А тут разом молились українською. Ця атмосфера мене торкнула. Прийшовши додому, я відчула, що подумки залишилася у храмі і що хочу знову туди повернутися. Так я почала ходити до церкви. Мені запам’ятався погляд отця – доброзичливий, зрозуміла, що мені тут раді. Ще про себе подумала: чому ж я швидше сюди не прийшла?
Тут монахи постійно говорять про сповідь та її важливість, розказують, що для цього потрібно. Минулого року ми ще святкували Різдво 7 січня. Перед цим, 6 січня, диякон Пахомій наголошував, що перед Різдвом підіть до сповіді. Я дивлюся, як люди йдуть, і думаю: а ти чого сидиш, треба також іти. Отак без підготовки побігла сповідатися. Це була сповідь без підготовки, дуже сумбурна. Отець дозволив прийняти Причастя. Але в мене залишилося відчуття неспокою.
Я тоді переживала переломний момент через сімейні обставини. Так збіглося, що в певний період на проповідях знаходила відповіді на свої запитання. Мене це ще більше торкнуло і притягнуло до храму.
За кілька днів до нас приїхав владика Михайло (екзарх Одеський), він мені дав багато цінних порад та настанов. Виписавши на листочки все, що мене тривожило з дитинства, я підготувалася. І вже після цієї сповіді отримала повне полегшення, світ став яскравішим, камінь із душі впав. Я відчула Божу любов і милосердя, які огортають. Слів бракує, щоби це описати. Це неймовірне відчуття любові від єдності з Ісусом. У мене було дуже піднесене відчуття, я почуваюся щасливою. Приходжу й людям усміхаюся. Хочеться дивитися на світ з любов’ю. Також у молитовнику українською мовою були моменти, які я не дуже розуміла, то диякон Пахомій мені допомагав розібратися з цим.
По ставленню отців і братів я відчула, що вони нас не осуджують за те, що не знаємо багатьох речей. Мені запам’яталися слова Блаженнішого Любомира Гузара про те, що на грішника треба дивитися не з осудом, а із запитанням, що з ним можна робити. Ці слова я прочитала в очах диякона Пахомія, коли він дав мені книжечку з Божественною Літургією. Так воно зав’язалося і пішло: сповідь, піднесений настрій. Багато нам дала ікона Божого милосердя».
Ігор Ворона
«У 43 роки я вперше прийшов до церкви, а відтак і до сповіді. В окупації дуже важко, адже, будучи багатодітним батьком (5 донечок), я втратив роботу, не мав жодних доходів.
У монастир привозили допомогу. Одного разу просто прийшов допомогти розвантажити фуру. Після того, як закінчили розвантаження, нас запросили за стіл, нагодували. І я звернувся до ігумена – отця Ігнатія – з проханням, щоби дав нашій родині необхідні засоби гігієни.
Один раз пішов на Літургію, послухав – мені сподобалося. Потім до нас приїхав отець-диякон Пахомій. Він побачив мою дружину з донечками, також їх запросив приходити на Літургії. З того моменту, а це вже понад рік, ми щодня ходимо до нашого монастиря.
По сьогодні постійно тривають обстріли Херсона. Ми в хаті стаємо всією родиною, молимося «Отче наш», «Богородице Діво» і йдемо до храму. Нам так набагато краще стало жити. Я би сказав легше і спокійніше, наскільки це можливо в наших умовах. Ми майже всі повірили в Бога. А хто ще сумнівається, той ще в дорозі до Нього».
Надія Шподарунок, “Божий сіяч”