Останнім часом збільшується кількість подружніх пар, які звертаються до Церковного суду з проханням про розлучення. З цього приводу ми попросили судового вікарія Тернопільсько-Зборівської архиєпархії отця-доктора Василя Корендія розповісти про цю проблему, дати компетентне роз’яснення щодо відповідних умов цієї непростої і надто відповідальної процедури.
– Для початку прошу Вас, всечесний отче, коротко розповісти про трибунал або Церковний суд.
– Назва трибунал дещо відлякує, маючи в собі негативну барву з минулого століття. Етимологія визначення трибунал бере початок у римському праві. Претор чи консул, який вирішував спір, ставав на чотирикутне кам’яне підвищення, яке іменувалося трибунал. Рішення, проголошене на цьому підвищенні, мало зобов’язуючий характер. З цього й повстала така назва, яка є цілком властивою для визначення органу, що звершує правосуддя.
– А тепер перейдемо до конкретної проблематики: чи правильним є формулювання цієї процедури, яку називають «розірванням шлюбу»?
– Часто можна почути ще іншу назву – розвінчання, хоча найбільш поширена назва звучить як церковне розлучення. Ті чи подібні назви є неправильними, бо Церква не може розлучати. Процес, який відбувається, має назву – ствердження недійсності шлюбу. Церковний трибунал, отримавши позовну скаргу, вивчає справу і визначає, чи шлюб взагалі відбувся, без огляду, що вінчання мало місце та було благословенне служителем Святого Таїнства Подружжя. Наведу просту, на жаль, дуже поширену практику. Одружуються дві молоді людини, звертаються до парафіяльного священника із проханням уділити Святе Таїнство Подружжя. Провівши дошлюбне слідство, яке простіше називається виголошенням оповідей, священник, не виявивши перешкод, звершує вінчання. Усе виглядає бездоганно, збережено всі вимоги обряду, молоді святково одягнені, багато гостей, у всіх хороший настрій. Проте ніхто не знає, в тому числі і священник, який благословляє подружжя, що наречена просто не хоче укладати подружжя саме з цим молодим чоловіком, але ззовні цього не показує. Як у нас кажуть – в душу не залізеш. Причина небажання – вона прийняла рішення про вінчання з причини дошлюбної вагітності. Вінчанню передували часті суперечки між нареченими, батько дитини ставив під сумнів сам факт батьківства, були приниження і образи. Батьки, які завжди хочуть дітям добра, доказували, що треба одружуватись та вінчатись, а з часом «притретеся». Тут властиво вжити вислів: скільки не змішувати воду з олією, нічого не вийде, ніби однорідна консистенція, але з часом все показує де вода, а де олія. Молоді люди, прийшовши до храму, обманюють Бога, в якого просять благословення, з надією, що цей обман обернеться у благословення.
За двадцять чотири роки мого служіння в, тому числі як парафіяльного священника, я неодноразово стикався з подібним прикладом. Коли дошлюбна вагітність є явною, запитую про основний елемент подружжя – вираження свобідної волі. Як фахівець з церковного права, звертаю увагу на канонічні аспекти вираження згоди на подружжя, яка обтяжена ймовірним дефектом волі. У відповідь не раз чув: хіба ми інші від усіх? Батьки таких наречених дають простішу відповідь: якщо не повінчаєте, ми знайдемо того, хто це зробить. Дуже тонке і делікатне це питання, яке відображає стан християнина, його світогляд, виховання родинне і релігійне. Тому, як легко обманюють Церкву, так само й легко просять – дайте церковний розвід. Банально, дуже прикро, але це правда.
– Очевидно, Ви знаєте, що є чимало опонентів цього процесу, які апелюють до тексту Святого Євангелія, у якому чітко сказано: «Що Бог злучив, людина хай не розлучає». Зрештою, про це написано і в Кодексі Канонів Східних Церков, зокрема в каноні 853: «Священний подружній вузол після довершення подружжя не може бути розв’язаним ніякою людською владою і з жодної причини, крім смерті».
– Варто звернути увагу на саме визначення: священний подружній вузол. Під цим розуміється подружжя, яке укладене без перешкод, котрі б могли вказувати на його недійсність, і була виражена подружня згода. Довершене подружжя – це подружжя, яке важно укладене та доповнене статевим актом, який є звернений до народження потомства. Статевий акт має відбутись у природній спосіб та без насильства. Краще розуміння знову ж у прикладі. Хтось звертається до трибуналу з таким проханням: ми прожили двадцять років, маємо дітей, але розлучились, бо дружина поїхала в Італію, вийшла там вдруге заміж, а я залишився сам, проте через деякий час також одружився. Коли запитуєш, про дошлюбний період, тобто час знайомства, про вінчання і подружнє життя, звучить ствердна відповідь: отче, в нас все було дуже добре до часу, поки дружина не поїхала за кордон, тож дайте нам розвід. Згаданий канон оберігає саме важне подружжя, тому церковний Законодавець наголошує, що жодна людська влада не може таке подружжя розв’язати.
На практиці доводиться часто стикатись із особами, які перед тим, як звернутися до католицького трибуналу, де такий процес є тривалий у часі, скористались простішою дорогою, і вирішили дане питання у Православній Церкві. У лаконічному за текстом рішенні вміщується просте формулювання: розірвати церковний шлюб NN, відповідно до свідоцтва про цивільне розлучення, або ж на прохання того, хто за цим звертається. Завершальне речення звучить наступним чином: благословляється на повторний шлюб. Католицький трибунал у вироку в процесі про ствердження недійсності подружжя вказує: чи подружжя недійсне, чи залишається правом зобов’язуюче. Ніхто не може вплинути на таке рішення, яке приймає колегія суддів. Ніхто не може просити про позитивне рішення, тому й наголошується, що жодна людська влада та причини не впливають на це.
– Що потрібно зробити, аби здійснити процес уневажнення попереднього шлюбу? Звісно, звернутися до Вашої установи, а далі – що?
– До церковного трибуналу може звертатися кожен, кому право цього не забороняє. Подружжя може оскаржити кожен із подругів та Промотор Справедливості (щось на зразок церковного прокурора). Для того, щоб такий процес розпочався, необхідно звернутись із позовною скаргою. Цей документ складається позивачем та відображає усі моменти подружжя, починаючи від знайомства сторін, вінчання і життя у подружжі.
– Чи існує ймовірність того, що шлюб когось із тих, які звертаються до трибуналу, може бути неуневажненим?
– У практиці були такі ситуації, коли позивачі просто вказували надати їм розлучення, але писати вони нічого не будуть. Приклади такого ставлення прості: не хочу згадувати неприємного; це було дуже давно; не буду виливати бруду і тощо. Етап складання позовної скарги є дуже істотним. Часто трапляються випадки, коли в позовній скарзі описуються несуттєві моменти, більше схожі на ліричні твори. Є також випадки, де позивачі, описуючи свою історію, приховують правду, нерідко роблять це свідомо. Доводилося пояснювати, що Церковний трибунал не надає розлучення по факту, що розірвано цивільний шлюб, або тому, що подружжя проживають окремо один від одного. Є також такі твердження: розлучіть, бо ми вже не будемо проживати спільно. При цьому такі позивачі наголошують, що коли трибунал відмовить у позитивному рішенні, тим самим Церква дозволить жити у гріху.
– Деякі позивачі, звертаючись до Церковного трибуналу, основними причинами розлучення (і відповідно підставою для уневажнення шлюбу) вважають приблизно такі: не зійшлися характерами, проблеми психологічної, сексуальної несумісності, низькі заробітки чоловіка; гуляв, пиячив, бив, знущався над дружиною, дітьми. Чи ці причини є підставою для уневажнення шлюбу?
– Рішення цивільних судів здебільшого і, на жаль, вміщують таке банальне формулювання, як не зійшлись характерами. На мою думку, банальність полягає у тому, що від народження всі люди мають різні характери, навіть мама і дитина – це вже різні особистості, а що вже казати про людей, які створюють подружжя. При цьому, будучи собі чужими, маючи різне виховання чи соціальний статус, ці люди створюють спільність усього життя. Церковний трибунал не користується подібною термінологією. Психологічна і сексуальна несумісність в церковному законодавстві окреслюється як психічна природа, що не є психічним захворюванням. Наприклад, чоловік отримував виховання у сім’ї, де батько мав алкогольну залежність, часто бив своїх дітей, хоча б тому, що вони плакали. Коли особа, яка виростала в такій сім’ї, створює власне подружжя, часто наслідує свого батька: його дратує дитячий плач, б’є дружину, бо в неї діти не повинні плакати. Це і є порушення психічної природи, він виріс саме таким і іншим не буде. Нездатність чи неможливість будувати правдиву подружню спільність виражається в емоційній сфері та є браком у поглибленні почуттєвих взаємних відносин. Подружні обов’язки у розумінні психічно-емоційному, мають бути скерованими для вираження спільного добра подружжя. При розгляді подібних справ церковний трибунал користується допомогою експерта – психіатра або психолога. Стосовно низьких заробітків, то це не може ставати причиною проголошення недійсності подружжя. Інша річ, коли є залежність від азартних ігор, де витрачається багато грошей намарно. В такій ситуації досліджується, чи подібне мало місце у дошлюбному періоді, бо є випадки, що одруження і вінчання для залежної особи є нагодою розрахуватися з боргами. Це є правдива і прикра дійсність.
Церква називає це дефектом подружньої згоди, де любов переплітається з особистим егоїзмом, шуканням себе, вираженим бажанням панувати, агресією стосовно свого партнера. Церква повчає, що християнське подружжя вимагає до здатності взаємної посвяти один одному не тільки у фізичному вимірі, але також у духовному. При цьому звертається увага на взаємному шануванні автономії та гідності. Нездатність прийняти подружжя з причин психічної природи пояснюється нездатністю реалізувати виражену подружню згоду.
– Чи можете назвати деякі перешкоди, на основі яких шлюб вважається недійсним?
– До основних і легкозрозумілих можна віднести такі перешкоди: брак достатнього віку, попереднього подружжя, статевої немочі; спорідненість. Стосовно виявлення таких перешкод, здебільшого таке вдається. Проте є випадки, коли ці перешкоди приховуються, особливо – попереднє подружжя. Сьогодні сформувалось невластиве розуміння святості і нерозривності подружжя. Досліджуючи справи, де було виявлено приховану перешкоду попереднього подружжя, запитую, чому це приховувалося та з якою метою. Відповідь дуже проста: сьогодні всі розлучаються. Банально, але це правда, навіть не задумуються, що це є перешкодою, сприймається як звичайне розлучення. Також мушу з прикрістю визнати, що зустрічаються недбалі священники, які не проводять дошлюбної перевірки та, не маючи впевненості у вільному стані чи відсутності інших перешкод, благословляють такі подружжя.
– Відомо, що при Церковному трибуналі утворений спеціальний інститут захисту Святої Тайни Подружжя, який має назву «Захисник подружнього вузла». Яка його роль у цьому процесі?
– Прийнявши позовну скаргу, Церковний трибунал повідомляє про це відповідача, як другу сторону у процесі та захисника подружнього вузла, котрий діє з уряду, незалежно від того, чи хтось бажає його участі,чи ні. Завдання захисника вузла – зробити все, щоб довести колегії суддів аргументи, які вказують на важливість вираженої подружньої згоди. Для цього він ознайомлюється зі змістом позовної скарги та складає запитання для сторін.Він може також приймати особисту участь у процесі під час одного з етапів зібрання доказів – переслухання сторін і свідків. Після того, як процес завершується, слідує процедура захисту, тобто вивчення усіх зібраних доказів та їх оцінка захисником. Аргументи подані ним є істотними у прийнятті рішення і колегія суддів у вироку робить посилання на них.
– Маючи такий великий досвід праці у Церковному трибуналі, що б Ви порадили таким людям; або тим молодим парам, котрі вирішили одружитися і прийшли на передшлюбні науки?
– Є така приказка, що від любові до ненависті – один крок. У людському розумінні це так. У розумінні християн такого не повинно бути навіть тоді, коли наступило розлучення і подружжя не живуть спільно. Не може бути звинувачень, хоча часто такі можна почути. Між нами повинна панувати взаємоповага, шанування особи, поглядів та вподобань. Я завжди доказую, що Церковний трибунал не навчить простих правил, які мають давати батьки. Це залежить від виховання. Перше завдання Церковного трибуналу перед початком процесу – вжити усіх способів, аби сторони мали можливість примиритися. Хоча дуже рідко, але в моїй практиці такі випадки були. Спілкуючись із тими, хто звертається до трибуналу, я завжди наголошую, що він діє в ім’я Боже, бо вирок на самому початку прикликає ім’я Триєдиного Бога. Тому ми не можемо бути арбітрами в суто людських суперечках. Завдання трибуналу, як і церковного права в цілому, – спасіння людських душ.
Відносно порад бажаючим створити християнське подружжя, я би почав з того, що найголовніше – це обов’язок батьків давати добре християнське виховання своїм дітям. Жодне дошлюбне слідство чи навчання священника безпосередньо перед вінчанням не замінять того, що має відбуватись у християнських сім’ях, де першими вчителями є батьки. Я завжди відвертий у своїх поглядах на тему церковних шлюбів. Часто звертаю увагу священникам і тим, хто приступає до подружжя, щоб не впроваджували новітніх практик, які не передбачено в літургійних книгах. Сьогодні всі хочуть справити ефектне враження зі свого весілля, починаючи від святкового одягу, гостини та оформлення свята. Я противник, щоби підлаштовувати під це самі святині; не треба біля чи в самому храмі фотозон. Недоречним є сидіння на окремих спеціально встановлених кріслах під час вінчання як самих наречених, так і їх батьків, а нині це входить в моду.
Сьогодні ніхто не звертає увагу на те, що дошлюбна чистота є також запорукою святості подружжя. Немає нині сорому з того, що проживати до шлюбу як чоловік і жінка є гріхом. Проте в день вінчання також немає сорому тим, хто порушує Божі Заповіді 6 і 9–ту, одягатись у біле плаття, яке є виразом дошлюбної чистоти і святості. Тут пригадуються слова Святого Письма, в яких Ісус перестерігає перед тим, що ми відійшли від правди, а женемось за байками, які милі слухові.
Святий обряд вінчання, показує нам величність цього Таїнства. Коли визнано недійсність подружжя, тим самим повстає право на церковний шлюб, який не вважається повторним, оскільки попереднє визнано недійсним. Я раджу таким особам не вдаватися до публічного вінчання, а провести вінчання скромно, щоб не викликати цим згіршення в інших. На жаль, мало тих, хто хоче прислухатись до такої поради, особливо, коли один з наречених ще не перебував у шлюбі. Дуже часто батьки наречених доводять, що їх дитина має право на публічний шлюб, з дотриманням усіх церемоній. Треба розуміти, що не пишність весілля чи враження, яке можна справити на людей, є головним. Любов, вірність, чесність і послух подружній – є фундаментом щасливого подружжя.
– Щиро дякую вам, отче-докторе, за таке компетентне і доступне роз’яснення усіх складних і важливих моментів, які виникають перед укладенням подружжя, під час його тривання, а також за пояснення правових аспектів процедури уневажнення подружжя.
підготував о. Орест ГЛУБІШ
