Буває так, що на власну долю накладається історія чогось набагато більшого, коли стаєш її частиною і активним учасником. Вихід УГКЦ з підпілля відбувся за два роки до проголошення незалежності України, у 1989 році. Тоді й почалося відродження Церкви та її інституцій. Один із таких закладів – Тернопільська духовна семінарія імені Патріарха Йосифа Сліпого, яка повстала на підвалинах підпільної семінарії, що діяла на теренах Прикарпаття (1974-1990 рр.) Її очільник, духовний натхненник – о. Василь Семенюк, нині архиєпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський, який був ректором у 1990-2007 роках.
Часи і вимоги змінюються. Про те, як бути сучасним ректором, які методи духовної формації та виклики і як їх долати на шляху покликання розповідає нинішній ректор семінарії о. Іван Римар.
ПРО ВИКЛИКИ НА ШЛЯХУ ПОКЛИКАННЯ
– Духовний шлях людини, шлях до Бога – дуже індивідуальний і особистий. Він може бути особливим настільки, що лише уважний і чутливий душпастир розпізнає його справжність і покликання. Проте на цьому шляху є й великі ризики, а саме – свідома чи несвідома підміна понять, коли психологічні проблеми видаються пошуками віри і Бога. Отже, як розпізнати це?
– Дякую за таку гарну можливість поспілкуватися з вами і відкрити для інших певну завісу формації майбутніх священників. Напевно, не всім відомо, які саме методи і механізми використовуються при вихованні майбутніх священників, що лежать в основі їхнього навчання. Мусимо розуміти, що покликання юнака відмірюється з того моменту, коли він, почувши Голос Божий у своєму серці, покидає те, що йому найдорожче, і розпочинає свою подорож, довірившись Божій любові. Тому потрібно добре переконатися, чи справді ця особа має покликання, і не потрібно заповнювати вакантні місця людьми, які не мають покликання. Слід упевнитися, що його насправді кличе Господь, а не якісь інші причини. Це допоможе кандидату до священства розібратися зі своїми переживаннями і бажанням стати священником. Ще один дуже важливий момент у покликанні: воно ніколи не ґрунтується на людських силах та здібностях покликаних, а на їхній готовності до того, щоби Святий Дух провадив ними.
– Що, на Вашу думку, потрібно робити, аби покликані Богом юнаки могли розпізнати своє покликання і відважно слідували за ним?
– Для того, щоб юнаки могли розпізнати своє покликання до священства, існують певні критерії, які допомагають це зробити. Христос доручає своїй Церкві шукати, плекати, виховувати покликання до священницького стану. Кожний член Церкви, згідно зі своїм служінням, є відповідальним за те, щоб ніколи не забракло робітників на ниві Христовій. Важливою тут є роль єпархіяльного єпископа, який випрацьовує у своїй єпархії певні механізми для цієї справи. Другим, хто є після єпископа, це промотор покликань – це священник, який призначений для того, щоби дбати про належний рівень пошуку кандидатів, співпрацюючи з іншими членами Церкви. Хотів би відзначити, що в нашій єпархії 2009 р. Б. з благословення митрополита Василія Семенюка започаткований табір для хлопців «ПСП» (Пізнай Своє Покликання), який проводиться за активної участі Тернопільської вищої духовної семінарії ім. Патріарха Йосифа Сліпого, зокрема братів-семінаристів та священників. Ціллю цього літнього табору є допомогти молодим хлопцям (підліткового та юнацького віку) розпізнати своє життєве покликання, мету і сенс свого життя у світлі Божого поклику; а також особам, які виявляють схильність до навчання у семінарії та обрання, в майбутньому, духовного стану – допомогти в розумінні і прийнятті цього дару.
– Як відбувається підбір кандидатів у студенти семінарії? Крім екзаменів, тестів, співбесід, очевидно, є певні критерії, за яким можна вивчити морально-психологічний і духовний стан абітурієнтів?
– Як і кожний виш, семінарія має свої критерії відбору кандидатів. У наш час вступники є вихідцями із суспільства, часто позначеного секуляризмом, матеріалізмом і споживацтвом. А це в свою чергу зумовлює недостатність людської та християнської зрілості. До ознак, необхідних для здійснення покликання, належать такі критерії, як стабільність особистості, здатність до самопізнання, почуття обов’язку та відповідальності; зацікавленість духовним життям і прагненням до святості, щире прагнення наслідувати Ісуса Христа як ідеал власного життя.
– Що найважливіше у формації семінаристів до священства і яким чином вона відбувається?
– Будь-яке виховання є складним процесом, адже доводиться працювати з людьми. Ще більша відповідальність наступає, коли працюєш з молодими хлопцями, які обрали для себе мету служити Богові. Для цього семінарія має розроблену цілісну програму формації з чотирма основними стрижнями виховання. Перший – це загальнолюдське виховання. Воно забезпечує нормальний розвиток особистості та доводить її до зростання у досконалості. Другий – це духовне виховання, яке має за мету допомогти людині, щоби кожний момент її життя ставав живою зустріччю з Богом. Третій – інтелектуальний вишкіл, який доповнює загальнолюдське і духовне виховання та готує до служіння братам і сестрам у вірі. Завдяки інтелектуальному вихованню семінаристи не тільки докладно розуміють правди християнської віри, а й здатні пояснювати і захищати її. І останній, четвертий стрижень, – пасторальна формація, що дозволяє пізнати служіння і життя єпархіального священника, допомагає застосувати теоретичні знання, здобуті студентом і розвиває душпастирський досвід у кандидата на священство. Окрім того, ректорат отримує інформацію про здатність семінариста до тієї чи іншої діяльності.
– Ще одна тема формування майбутніх священників: вибір стану. Хтось обирає подружжя, хтось стає неодруженим священником, інший хоче йти в монастир. Чи існують якісь особливі напрацювання щодо цього вибору?
– Питання вибору стану є дуже делікатним, тому потребує особливої уваги, роздумів семінариста і, безперечно, світла Божої благодаті у вирішенні цього питання. Звичайно, бути одруженим, неодруженим чи монахом – це справа особисто кожного. Семінарія, як формаційна установа, допомагає семінаристові розібратися у своєму бажанні. Тому у кожній семінарії є певна програма для розпізнання покликання та безпосередньої підготовки до подружнього, неодруженого і чернечого стану.
СВЯЩЕНСТВО І ВИКЛИКИ ЧАСУ
– Отче, щоб Ви побажали тим, хто тільки недавно переступив поріг семінарії, і тим, які вже за крок до душпастирського служіння?
– Покликання до священства – питання особливе. Іноді людина, яка приходить в семінарію, не завжди усвідомлює свою дорогу у житті. Тому період навчанні у семінарії – це час розрізнення покликання. Але є кілька ознак, які потреби мають люди, котрі приходять до семінарії. Це потреба дуже глибокого духовного життя. Сьогоднішнє суспільство надзвичайно вимогливе. Важко знайти науковця, котрий би сказав, яким буде суспільство, культура в Україні через 7 років, коли юнак завершить навчання в семінарії, стане священником, які виклики його чекають. Богословська освіта має на меті дати йому можливість адекватно проповідувати слово Боже, але в такий спосіб, щоби був потрібний і зрозумілий тим людям, до яких він буде направлений.
Після семінарії вихованці мають певний багаж теорії і розуміння того, як «має бути». Але тепер починається реальне життя. І воно може дуже відрізнятися від теорії. Чи це проблема? Думаю, особливої проблеми немає, адже протягом семінарської формації семінарист готується до служіння. І його завдання у священничому служінні вміло використати згідно з Божою волею те, що він здобув, коли навчався, а це вже пасторальне служіння.
– Часи змінюються, покоління виростають, їм на зміну приходять інші. Який портрет сучасного семінариста?
– Людина в сучасному світі є більш поінформованою. Суспільство, світ і життя у ньому стає іншим, ніж було десять років тому. Разом з цим змінюється і сама людина, її потреби, можливості і, звичайно, цінності. Тож, відповідаючи на запитання, яким є портрет сучасного семінариста, можу з певністю сказати, що це хлопці переважно з великим потенціалом і запасом енергії. І цю енергію та їхнє зацікавлення потрібно вміло скерувати в напрямку Христа і Його Євангелія.
ДУХОВНА ПОСТАВА ПАСТИРЯ
– Семінарія дає не лише знання, але й духовну формацію. Це дуже відповідальний етап у житті кандидатів на священство. Що вважаєте важливим для юнаків перед вступом, під час навчання і в після семінарський період?
– Молитися, аби не втратити Божого духа і постійно розвивати любов до Бога і ближнього.
– Наскільки важливим для семінариста, як і священника на загал, є те, що називається молитовною поставою, бажанням молитися?
– Священниче служіння є особливим, бо має справу не стільки зі світом видимим, матеріальним, скільки із внутрішнім світом людини, який є невидимий, а для багатьох і важко відчутний. Тому семінарист, як майбутній священник, як знавець внутрішнього світу, знає, що духовне життя або розвивається, або ж занепадає.
Духовне життя і священнича постава вимагають підготовки духа через молитву. Нею семінарист духовно росте, від спілкування з Богом примножує в собі світло благодаті, пізнає свої потреби і проблеми. З огляду на покликання, життя священника має бути просякнуте молитвою. У час глобалізації та інформаційного вибуху сучасна людина нерідко прагне почути від священника ті слова, які принесуть спокій для її душі. Ці потрібні слова маємо черпати від злуки з Христом.
Священник, який багато працює, має потребу у відпочинку. Його відпочинок, за традицією духовних отців, полягає у поверненні до джерел (початків – все «від початку»). У тому, щоби продовжити свої справи неначе з чистого листка, від початку й полягає християнський сенс відпочинку. Позаяк людина свої початки має в Господі, тому й найповніший її відпочинок – у Господі. Тобто в єднанні з Господом людина найкраще відпочиває: «Всяке добре даяння походить від Тебе, Отця світла» (Заамвонна молитва). Тому молитва є «місцем відпочинку», відновлення енергії, потрібної для подальшої активності. У церковній традиції такою молитвою є Літургія, молитва Часослова.
– Що може Церква, діючи у суспільстві, де перестає бути «модним» вступ до семінарії, зробити для того, щоб у лоні української нації не переставали й надалі народжувалися покликання до священства?
– Якщо дивитися на цю проблему з духовної точки зору, то це цілковито залежить від Господа Бога, бо саме Господь кличе кого сам хоче. Ми ж, у свою чергу, повинні робити те, що є у ниших силах і можливостях. Передусім це повинна бути постійна спільна молитва на наших парафіях за покликання до священства, потрібно, щоби священники на парафіях залучали дітей і юнаків до активної участі в церковному житті. Проводити зустрічі із семінаристами, священниками, монахами і монахинями. Важливим місцем народження покликань є наші християнські родини, в яких діти мали б навчитися любити Бога і свою Церкву.
– Яким Ви бачите сучасний стан духовної освіти і виховання в УГКЦ?
– Сучасний стан духовної освіти у нашій Церкві значно змінився, розвинувся та утвердився. Якщо після закінчення періоду переслідування УГКЦ питання вишколу духовенства знаходилося на базовому рівні, то сьогодні система виховання майбутніх душпастирів чітко налагоджена. Напрацьовано і затверджено навчальну програму семінарій і програму виховання. Кожна семінарія має достатню кількість кваліфікованих викладачів, які передають багаж знань студентам.
Ми розуміємо, що кожна епоха ставить перед Христовою Церквою свої вимоги. Священник, який стоїть на вістрі свідчення Христа в нашому суспільстві, повинен відповідати запитам і потребам теперішнього суспільства. Від нього залежить не тільки ставлення людей до Церкви, а передусім до Бога та релігії загалом. Суспільство не є однорідним. Різні верстви населення, різні прошарки, вікові категорії – усі мають різні зацікавлення і насущні духовні потреби. Тому потрібно відчувати і розуміти те, чого потребує сучасна людина, що переживає, цим цікавиться, про що турбується.
РЕКТОР – НЕ ПОСАДА
– Ким має бути ректор семінарії для підопічних? Батьком? Наглядачем? Учителем? Другом? Тим, хто служить?
– Думаю, що ректор має бути всім, тобто охоплювати у своїй особі всі перелічені якості. І найбільше, що йому має бути притаманне, – це любов до своєї справи і до тих, кого він виховує.
– Скажіть, будь ласка, чи важко бути ректором духовної семінарії? Адже тут і навчання, і виховання, зокрема духовна формація, і багато інших справ…
– Ми говорили про покликання і про можливість кожного реалізувати себе у цьому житті. Тому будь-яка справа, до якої покликані Богом, маємо здійснювати з великим почуттям відповідальності. Потрібно вкласти все своє серце в те, що робиш, незважаючи на різні труднощі. Одного разу свята Катерина Сієнська сказала дуже гарні слова, що потрібно вміти зацвісти там, де Бог нас посадив.
– На Вашу думку, головне завдання ректора — це …?
– Згідно з Кодексом Канонів Східних Церков, завданням ректора є «здійснювати загальне керівництво семінарією, домагатися того, щоб усі дотримувалися статутів і правильника семінарії, координувати роботу інших… та підтримувати єдність і співпрацю всієї семінарії». В особі ректора семінаристи мають бачити свого батька, до якого можна просто доступити, без жодних бар’єрів, зберігаючи при цьому відповідну субординацію, наповнену довірою і належною повагою.
– Щиро дякуємо Вам, отче-ректоре, за цікаві і вичерпні відповіді.
підготували о. Орест ГЛУБІШ, Надія ШПОДАРУНОК
