Неділя, 29 листопада 2020

«Хай не тривожиться серце ваше»

117msut92lys8cosco«Не хочемо, брати,залишати вас у незнанні щодо померлих,- щоб ви не сумували, як інші, що не мають надії. Бо коли ми віруємо, що Ісус умер і воскрес,тож так і тих, які поснули в Ісусі, Бог приведе з ним» (1Сол. 4, 13,14).

У двадцяту неділю після Зіслання Святого Духа ви, дорогі брати і сестри, уважно слухали під час Святої Літургії уривок із Святого Євангелія, в якому розповідається про те, що Ісус Христос воскресив із мертвих юнака з ізраїльського міста Наїн. Тема життя і смерті в усі часи була предметом уваги багатьох людей. Древні мудреці, філософи, особливо святі нашої Церкви мали свій погляд на людську смерть і сприймали її спокійно, без боязні і страху. Зрештою, про це неодноразово говорив святий апостол Павло у своїх листах-посланнях до різних народів, яким він проповідував Христову віру, Його Святе Євангеліє. Фрагмент із цих повчань я використав як епіграф до цих роздумів.

На початку нашої розмови хотів би зробити деяку інтерпретацію цієї глибокої за змістом і оптимістичної за суттю богословської тези. На перший погляд, ці слова можуть видатися незрозумілими, навіть парадоксальними: як це можна не сумувати за померлими, зокрема дорогими і люблячими людьми, які пішли з життя, покинули цей світ, нас. Або ж не сумувати, не переживати, зрештою, не боятися, усвідомлюючи, що колись це саме чекає і нас…

Звичайно, якщо цю невблаганну закономірність сприймати чисто по-людськи, керуючись не християнською вірою, а якоюсь іншою, зокрема атеїстичною чи поганською філософією, то зрозуміло, що для її представників смерть є страшною і неприйнятною. Смерть за їхніми мірками, це кінець усьому, вічне небуття, оскільки ці люди вірять лише у фізичне, тілесне існування. Віра у духовне, потойбічне життя душі для них, на жаль, є недоступною.

Як відомо, християнська релігія, зокрема вчення Ісуса Христа є протилежним атеїстичній ідеології, тож ми повинні дивитися на смерть як народження до вічного життя. Недарма деякі святі говорили, що день народження людини є днем народження для світу, прихід до земного життя, а день смерті є днем народження для вічності. Це ніщо інше, як повернення духа (тобто душі) до Бога, який дав нам її, а тіла в землю, з якої воно створене. Саме про це пише у своїй книзі древній мудрець Еклезіаст, коли говорить, що «повернеться прах у землю, чим він був, а дух повернеться до Бога, який дав Його».

Цю думку немовби продовжує видатний мислитель нашої Церкви святий Григорій Богослов, який відкрито заявляє, що «від Бога кожен вийшов і до Бога йде, щоби, скинувши гріховну людину та супротивну недосконалість, зробитись Богом і духом, стати в чині світлосяйного ангельського лику. Така ціль життя. Людина – створений Бог, який через Христові страждання йде у нетлінну славу».

Мабуть, саме тому один древній мислитель з цього приводу говорив, що тут ми доторкаємося до великої тайни – життя і смерті. Якби людство знало справжню сутність смерті, - пише він, - похорони змінилися б, і наша обрядовість стала б зовсім іншою. Якщо б ми пізнали цю істину, то ніколи не оплакували б померлих, а спокійно, з християнським розумінням і надією, покорою і щирою молитвою проводжали б їх до вічності.

 Дуже цікаво і повчально з цього приводу говорить у своїх роздумах про молитву Глава нашої Церкви Блаженніший Святослав Шевчук: "Саме слово «покійний» вказує на те, що ми, християни, віримо, що смерть не є кінцем або ж відходом у небуття. Тому й називаємо тих, які заснули в надії на воскресіння і життя вічне, покійними. Померлими, зокрема в часи раннього християнства, називали тих, хто не вірив у життя після смерті. Саме тому християни не хотіли бути похованими в некрополісах – містах, збудованих для померлих. Християни почали окремо будувати свої усипальниці, які сьогодні звемо цвинтарями. Слово «цвинтар» походить від грецького «кімао», що означає «спати». Ми віримо, що ті, які звершили свій земний шлях і ввійшли у смерть, заснули в надії на воскресіння. Вони - живі, але перейшли в інший спосіб свого буття Тому між різними членами Христової Церкви навіть після смерті залишається цей особливий зв’язок, який вибудовується силою і діянням Святого Духа, силою Хрещення, що його ми отримали. Каже Христос: «Хто вірує в Мене, той на суд не приходить, бо від смерті перейшов до життя» (Ів. 5, 24).

Роздумуючи над цією темою, згадую епізод, коли під час Першої світової війни один французький генерал після тривалих боїв повернувся у визволене місто і йому місцеві мешканці сказали, що постійно оплакували загиблих, а на їх могили клали вінки та квіти. Чемно подякувавши людям за це, мужній полководець, однак, відповів: «Було б набагато краще, коли б ви замість оплакування, вінків та квітів, безперервно клали гарячі молитви за душі загиблих, бо лише вони мають для них велику вартість».

Зрештою, підтвердження цьому знаходимо у Святому Письмі, у книгах Старого і Нового Завітів, творах святих нашої Церкви. "Отож, коли ти з Сарою молився, я заносив ваші молитви перед славу Господню. І як ти ховав мертвих, я чинив так само (Товит. 12, 12). А Юда Макавей після перемоги над ворогами просив, щоб молилися за померлих, "бо це свята і спасенна думка молитися за померлих, щоб вони очистились від своїх гріхів" (2 Мак. 12, 43, 46). Святий Іван Золотоустий з цього приводу пише: "Ти кажеш: "Я оплакую моїх дорогих померлих". Але було б краще, якщо ти помагав би їм молитвами, милостинею і Святою Літургією, а не тільки сльозами". А святий Амвросій на одному із похоронів говорив: «Твоя сестра не просить сліз, а молитов». Над труною царя Теодосія промовив: «Любив я цього князя, і не перестану доти молитися за нього, доки своїми молитвами не приведу його на гору Господню».

Незвичайним і по-справжньому християнським є поступок княгині Турингії Єлизавети, яка стала святою: «Я дуже любила свого чоловіка, тож, як дружина, сумую за ним. Однак я розумію, що це на якусь мить проявилася моя людська слабкість, бо, як християнка, не можу виступати проти волі Божої і не хотіла б покликати його знову до життя».

Яскравим підтвердженням загаданих в епіграфі слів святого апостола Павла про те, щоб «ми не сумували щодо померлих, як ті, що не мають надії», є мудрі, і такі ж оптимістичні у цьому плані слова Святого Письма: «Душі праведних у руці Божій і мука не спіткає їх. Очам безумних видалось, що вони вмерли, і їхнє переставлення вважають за нещастя, а відхід їх від нас – за згубу, вони однак – у мирі. Бо хоч, в очах людських, їх спіткала кара, надія їх повна безсмертям; вони, потерпівши трохи, великих добродійств зазнають, бо Бог їх досвідчив і знайшов їх достойними себе. Він випробував їх, як золото в горнилі і прийняв їх, як жертву всепалення…» (Мудрості, 3,1-9).

Я уже говорив, що про існування «іншого світу», тобто життя після смерті тіла, є багато підтверджень у Святому Письмі Старого і Нового Завітів. Щойно згадана цитата не поодинока, оскільки і в Святому Євангелії знаходимо чимало свідчень про це. Красномовною, з детальним описом двох протилежних «полюсів» у вічності, є притча про багача і бідного Лазаря. Перший за свої гріхи і особливо за немилосердя до хворого чоловіка терпів муки у пеклі, а Лазар, після своїх земних поневірянь, розкошував на «лоні Авраама», тобто у небі. Той же апостол Павло у ще одному посланні на цю тему пише, що коли наш «земний намет» (тіло) розпадеться, то маємо на небі «дім нерукотворний». Думаю, що дехто з вас, дорогі читачі, чув про книжку американського лікаря Раймонда Моуді «Життя після життя», у якій поміщено розповіді людей, котрі пережили клінічну смерть. Вчений прийшов до висновку, що сьогодні вже не можна повторювати традиційну фразу: «Звідтіля ще ніхто не повертався». Аналізуючи надруковані в цій та інших книгах розповіді людей, які після клінічної смерті, по суті, повернулися з «того світу», можемо говорити, як пише в одному із своїх віршів видатний богослов Володимир Соловйов, про грубу кору речовини, яка ховає духовну силу і красу світобудови. Іншими словами, земні люди затиснені у своєрідне «прокрустове ложе» грубої матерії. І лише розірвавши її, ми зможемо глянути на світ іншими очима, побачити і дізнатися те, що недоступне нам у цьому житті.

 І все ж таки найкращим підтвердженням віри у потойбічне життя, виявом оптимізму і надії на те, що наші душі й справді житимуть вічно, є слова святого євангеліста Івана: «Хай не тривожиться серце ваше! Віруйте в Бога, віруйте й у мене. В домі Отця мого багато жител. Коли б не так, то я сказав би вам; іду бо напоготовити вам місце. І коли відійду і вам місце споготую, то повернуся і вас до себе візьму, щоб ви були там, де я" (Iв.14,1-3).

 

о. Орест ГЛУБІШ

Публікації

406
12 листопада 2020

Господь подає нам рятівну соломинку

in Духовні роздуми by о. Орест ГЛУБІШ
Bible
08 жовтня 2020

Щоб грянуло до нас всемогутнє слово з неба

in Духовні роздуми by Прес-секретар
03794423 300x219
14 вересня 2020

Щоб не втратити сенс Господнього дня

in Духовні роздуми by о. Орест ГЛУБІШ
3805219459
15 липня 2020

Наше ім’я – синонім честі і духовна святиня

in Духовні роздуми by Прес-секретар